— Скаргу, скаргу! — зашуміли довкола підбадьорені голоси.
— Хай зменшать капщизни!
— Так, так!
— Нехай повернуть нам наші давні вольності, яких ми заживали за старих королів, — вів далі війт, — щоб знову все сталося у славному городі, як і здавна було!
— Слава, слава панові війту! — озвалися зусібіч дружні голоси.
— Ну, пиши ж папір! — скомандував війт писарю.
Коли папір був закінчений, війт тяжко підвівся зі свого місця і, відімкнувши залізні дверцята у стіні, вийняв міську печатку, кушу, на якій на блакитному тлі була зображена тятива з півмісяцем. Приклавши печатку, війт вмочив у чорнило велике гусяче перо і підписав своє ім’я. За ним, один по одному, по порядку, підходили райці та лавники, підписуючись під війтовим іменем.
Тишу порушував тільки скрип пера.
— Та цього ж мало, свате, — підійшов Ходика до Балики, — річ у тому, хто скаргу повезе? Адже мало папір одвезти, треба ще так там поворожити, щоб його затвердили. Пошлеш якогось дурня, то й уся справа пропаде.
— Правда, — згодився Балика, — та кого ж такого зналого відшукати, опріч тебе нікому.
— Воно-то так, — хитро посміхнувся Ходика, — знаю я, що коли хтось інший поїде, то й діло пропаде, а ще митом великим обкладуть, щоб не піднімали голів… Ну, та що ж робити? Не можу… Не виходить час, а жаль… Як би прийняли нашу просьбу, ого-го-го! Як би наші городяни піднялись… Хоч куди!
Війт пильно на нього глянув.
— Чого ж ти хочеш? — суворо спитав він.
— Нічого, сватоньку, не хочу. А от бачиш, річ у тім, якби вже повінчав я свого брата Федора, ну, тоді міг би доручити йому всі поточні справи, а сам би поїхав зі спокійною душею, а то як же я тут усе своє покину, а сам поїду про мійські справи клопотатись? Воно, даймо на те, як нашої просьби не уважать, то всім тут хоч пропадай, та що робити, — своя сорочка…
— То ти, значить, хочеш, — перебив війт, — щоб якнайшвидше дітей повінчати?
— Хто ж своєму братові, пане свате, щастя не захоче? Та й папір слід швидше везти, бо пропустимо термін. А сьогодні, бачиш, маємо середу, в п’ятницю чи в суботу прибуде брат, а в неділю і вінчання останній день. Перевінчали б їх, ну, тоді я одразу ж би виїхав.
— Та як же се, — скипів війт, — щоб одного дня і дітей вінчати, і весілля зіграти{13}?… Галя ж неабихто, а війтова донька!
— Те-те-те, сватоньку, так воно й краще, зайві грошенята збережемо, — але, помітивши невдоволення на обличчі Балики, Ходика одразу ж перемінив тон. — А якщо захочемо, то і на масницю такий бенкет влаштуємо, що ну! Та й чого дітей томити? Вирішили повінчати, то й вінчаймо, не відкладаймо у довгий мішок!
— І ти обіцяєш провести скаргу в трибунальському суді та згоду привезти?
— Ставлю голову об заклад.
— І одразу ж у неділю виїдеш?
— Годинки не зволікатиму.
— І на підвоєводія за порушення прав мійських та війтових управу знайдеш?
— От тобі моя рука!
— Амінь! — промовив пан війт, стискаючи його руку і опускаючись на свій високий стілець.
А тим часом у доброму кам’яному будинку пана київського війта з-під закритої віконниці маленької горнички пробивалася вузька смужка світла. У горниці, на своїй парадній постелі, накладеній мережаними білими подушками сливе до самої стелі, сиділа єдина донька пана війта, просватана Галя. Вона сиділа, опустивши руки на коліна, звісивши голову на груди.
На точеному столі у мідному шандалі горіла воскова свічка. В інших київських домах світили і скіпкою, але пан війт нічого не жалів, а жив широко і привільно, як жили у старовину. Тут же лежала покинута робота — вишивання воздушку[30] для церкви, лежала на срібних тарілках і незаймана вечеря. На середину кімнати виступала висока грубка з лежанкою, складена із зелених кахлів; персидський килим покривав кам’яну підлогу; такі ж килими висіли і на стінах; біля стін стояли низькі канапки, покриті особливими килимками — коцами і червоним сукном; біля образів теплилася срібна лампадка. У горниці було і тепло, і затишно, але Галине личко здавалося невтішно сумним. «Господи, господи, та що ж це буде, — тисячу раз повторювала вона те саме питання. — Невже батько віддасть її за Ходику? Ух, гидкий який, як жаба, як змія!» Прохати? Плакати? Але Галя знала, що це марно, знала, що коли вже пан війт забрав собі щось до голови, то не виб’єш звідти і сокирою, а прохання і сльози ще більше його роздратують. «О Господи, Господи, хоч би запізнився Ходика з товарами із Царгороду. Хоч би затримався! От, слава Богу, середа, там четвер, п’ятниця і субота, а неділя вже й останній день. Господи, затримай його у дорозі, тільки б до суботи не приїжджав, та й тепер усього три дні, не схоче ж її батько сяк-так заміж віддати. Може, Бог змилується, а там піст, святий тиждень, тим часом під’їде Мартин. Та й Мартин теж, — зітхнула Галя, — передавав через торгових людей, що повернеться до Різдва, а от уже і заговини, і піст не за горою, а його все нема та й нема! Якби ж знав, якби ж відав, що тут затіває без нього батько, забув і слово своє давнє, що його батькові давав; поспішив би він до своєї Галочки, на крилах би прилетів! — Галочка охопила коліна руками і тужно закивала головою. — А, може, забув, може, і не згадує, може, знайшов іншу… Хіба мало у Кракові та Варшаві краль і красунь! А вона що?» Галя з тугою глянула на свою дрібненьку постать, на свої ніжки, взуті в червоні чобітки, на вузенькі плічка, що просвічували крізь тонке шиття сорочки, — і глибоке зітхання вирвалось із її грудей. — «Нема за що мене любити!», — сумно промовила Галя і вийняла з-під подушки прегарне кругле венеціанське люстерко, за великі гроші куплене їй батьком у чужоземних купців. От внучка покійного війта, Богдана Кошколдівна[31], оце красуня, так красуня! Груди високі, плечі повні, обличчя біле та рум’яне, коса до землі… Галя зітхнула і глянула в люстерко: «Ну, і за що мене любити?! От брови тонкі, як нитки, ніс до неба задерся… обличчя чорне!» Але, незважаючи на Галині слова, люстерко казало їй зовсім інше. Воно казало, що брови тонкі й оксамитні, як шнурочки, що носик маленький і, хоч трішки й кирпатенький, зате з такими гарненькими тонкими ніздрями, що світиться, наче рожевий корал; що обличчя в неї не чорне, а смаглявеньке, з ніжним рум’янцем; що з-за напіввідкритих губ виглядають зубки, маленькі і рівненькі, наче у мишеняти. І, крім того, з венеціанського дзеркальця дивилася на неї пара таких ласкавих, таких милих очей, що сама Галя мимоволі до них усміхнулася[32]. Ох, а не приїде він чи приїде надто пізно і застане Галю із зав’язаною головою… Але ж ні, ні! Господь цього не допустить, Ходика запізниться. А, якщо й приїде, якщо батько захоче вчинити по-своєму, то й вона покаже, що батькова донька: заріжеться, утопиться, а за Ходику не піде!
13
В давнину весілля відбувалося значно пізніше від церковного шлюбного обряду. До весілля молоді жили кожен у своєму домі.