Кроуфорд і Ґрем пройшли за Спрінґфілдом до його кабінету. Голова детективів пригостив їх кавою, поки Кроуфорд зв’язувався з диспетчерською і занотовував повідомлення.
– Не мав нагоди поговорити з вами вчора, коли ви приїхали, – звернувся Спрінґфілд до Ґрема. – У нас тут, бляха, просто божевільня була. Вілл, так? Перейдемо на «ти»? Хлопці забезпечили тебе всім необхідним?
– Так, усе гаразд.
– У нас ні чорта нема, і ми це розуміємо, – сказав Спрінґфілд. – А, визначили манеру ходи з тих відбитків ніг, що знайшли на клумбах. Він обходив кущі й таке інше, тож, окрім розміру взуття і, можливо, зросту, відомо небагато. Лівий відбиток трохи глибший, імовірно, він щось ніс. Кропітка робота. Проте пару років тому нам вдалося піймати грабіжника за манерою ходи. Були ознаки хвороби Паркінсона. Це Прінсі зміркував. Цього разу нам не так таланить.
– У вас добра команда, – сказав Ґрем.
– Добра. Та, слава Богу, такі справи переважно до нас не належать. Хочу дещо з’ясувати: ви, хлопці, завжди разом працюєте – ти, Джек і доктор Блум? Чи збираєтеся тільки заради таких убивств?
– Тільки заради таких, – відповів Ґрем.
– Нічогенька зустріч. Комісар казав, що саме ти підсачив Лектера три роки тому.
– Ми всі там були, з поліцією штату Меріленд, – відказав Ґрем. – Його заарештували мерілендські співробітники.
Спрінґфілд був грубуватим і відвертим, проте не дурним. Він побачив, що Ґрему некомфортно, тож розвернувся на стільці й узяв нотатки.
– Ти питав про собаку. Ось відповідна інформація. Минулої ночі брату містера Лідса зателефонував ветеринар. Собака був у нього. Лідс і його старший хлопчик принесли пса до ветеринара за день до того, як їх убили. У тварини на животі була колота рана. Лікар прооперував, і з собакою все гаразд. Спершу ветеринар вирішив, що його підстрелили, та кулі не знайшов. Він уважає, що пса штрикнули чимось на кшталт ножа для льоду чи шила. Ми наразі опитуємо сусідів, чи не бачили вони, щоб хтось виробляв із собакою якісь штуки, і сьогодні ж перевіряємо в усіх місцевих ветеринарів, чи не приносили їм тварин зі схожими травмами.
– На собаці був нашийник із прізвищем Лідсів?
– Ні.
– У Джекобі в Бірмінгемі був собака? – спитав Ґрем.
– Саме з’ясовуємо, – відповів Спрінґфілд. – Стривай, я перевірю.
Він набрав внутрішній номер.
– Лейтенант Флетт відповідає за зв’язок із Бірмінгемом… так, Флетте. Що там із собакою Джекобі? Ага… угу. Хвилинку, – Спрінґфілд затулив рукою слухавку. – Собаки не було. У ванній кімнаті на першому поверсі виявили тацьку з котячим послідом. А самого кота не знайшли. Тварину глядять сусіди.
– Можете передати в Бірмінгем, аби вони подивилися на подвір’ї та за надвірними будівлями? – попросив Ґрем. – Якщо кота було поранено, то ймовірно, що діти його вчасно не відшукали, і тварину вже довелося ховати. Ви ж знаєте, як поводяться коти. Коли помирають, то заповзають у тихий закуток. А собаки приходять додому. І спитайте, будь ласка, чи був нашийник.
– Скажи їм, що як потрібен метановий зонд, ми пришлемо, – додав Кроуфорд. – Щоб багато не копали.
Спрінґфілд переказав прохання. Телефон задзвонив, щойно він повісив слухавку. Викликали Джека Кроуфорда. На дроті був Джиммі Прайс із похоронного бюро Ломбарда. Кроуфорд переключився на інший апарат.
– Джеку, маю частковий відбиток, певно, від великого пальця, і фрагмент долоні.
– Джиммі, ти світло очей моїх.
– Знаю. На частковому – шатровий дуговий візерунок, проте розмазаний. Подивимося, що вийде з ним зробити, коли я повернуся. Зняв із лівого ока старшого хлопця. Ніколи такого не робив. Та ніколи б і не побачив, якби він не виділявся на тлі тотальної гіфеми в результаті вогнепального поранення.
– За ним можна буде ідентифікувати?
– Шансів мало, Джеку. Якщо він є в реєстрі єдиного відбитка – можливо, але ж то як в ірландському тоталізаторі20, сам розумієш. Долоню зняв із великого пальця на лівій нозі місіс Лідс. Вона тільки для порівняння годиться. Пощастить, якщо вдасться знайти шість ознак. За свідків були помічник керівного спецагента, а також Ломбард. Останній, до речі, нотаріус. Зробили фотографії in situ21. Цього вистачить?
20