– Як щодо відбитків для виключення всіх працівників похоронного бюро?
– Я вже почорнилив Ломбарда та його розбишак, повна дактилоскопічна карта з кожного працівника, що б він там не казав – торкався тіла місіс Лідс чи ні. Вони й досі відшкрябують долоні й буркотять. Джеку, пусти мене додому. Я хочу попрацювати над відбитками у власній темній кімнаті. Хтозна, що в них тут у воді живе – черепахи чи інша зараза? Я за годину вже сяду на літак до Вашингтона й перешлю тобі відбитки факсом завтра в першій половині дня.
Кроуфорд на мить задумався.
– Окей, Джиммі, але не барися. Відправиш копії в поліцейські відділки Атланти й Бірмінгема та в місцеві штаби Бюро.
– Домовились. А тепер варто з’ясувати з тобою ще одне питання.
Кроуфорд закотив очі до стелі:
– Будеш дзизкати мені на вухо про відрядне, еге ж?
– Саме так.
– Сьогодні, Джиммі, друже мій, мені для тебе нічого не шкода.
Ґрем дивився у вікно, поки Кроуфорд переповідав їм про відбитки.
– Це надзвичайно, – ось і все, що зміг сказати Спрінґфілд.
На обличчі Ґрема не було жодних емоцій. Спрінґфілд подумав, що такі ж закриті обличчя мають в’язні на довічному терміні.
Він проводив Ґрема поглядом аж до дверей.
Кроуфорд і Ґрем саме виходили з кабінету Спрінґфілда, коли у фойє закінчилась прес-конференція за участі комісара у справах громадської безпеки. Репортери друкованих видань прямували до телефонів. Телевізійні репортери займалися «перебивками»: стояли самотою перед своїми камерами й промовляли найкращі питання, що вони чули на конференції, простягали в нікуди мікрофони, аби потім вклеїти відповіді з цілого виступу комісара.
Кроуфорд і Ґрем уже спускалися центральними сходами, коли перед ними вискочив маленький чоловічок, крутнувся й зробив знімок. З-за фотоапарата визирнуло його лице.
– Вілле Ґрем! – сказав він. – Пам’ятаєш мене, я Фредді Лаундз? Висвітлював справу Лектера для «Базікала». І пейпербек теж мій.
– Пам’ятаю, – мовив Ґрем.
Вони з Кроуфордом, не зупиняючись, продовжили спускатися сходами, а Лаундс ішов трохи попереду й збоку від них.
– Коли тебе залучили, Вілле? Що вже маєте?
– З тобою, Лаундзе, я не розмовлятиму.
– Як тобі цей хлопець порівняно з Лектером? Він їх уби…
– Лаундзе, – Ґрем підвищив голос, і Кроуфорд хутко став перед ним. – Лаундзе, ти брехливе гівно, а «Народним базікалом» можна хіба що дупу підтирати. Тримайся від мене подалі.
Кроуфорд схопив Ґрема за руку:
– Забирайся, Лаундзе. Іди собі. Вілле, ходімо поснідаємо. Нумо, Вілле.
Швидкою ходою вони зайшли за ріг.
– Вибач, Джеку. Терпіти не можу цього покидька. Коли я лежав у лікарні, він туди прокрався і…
– Знаю, – сказав Кроуфорд. – Я тоді дав йому прочухана, та марно.
Кроуфорд пам’ятав фотографію, яку «Народне базікало» опублікувало під кінець справи Лектера. Поки Ґрем спав, Лаундз зайшов до нього в лікарняну палату. Відкинув простирадло й сфотографував тимчасову колостомію Ґрема. Газета надрукувала ретушовану світлину з чорним квадратом, що затуляв Ґремів пах. Заголовок був такий: «Коли коп нутром чує».
У кав’ярні було світло й чисто. Руки в Ґрема тремтіли, і він проливав каву на блюдце.
Він бачив, що сигаретний дим Кроуфорда заважає парочці, яка сиділа в сусідній кабінці. Закохані їли в пепсиновій тиші, обурення висіло в повітрі разом із димом.
За столиком біля дверей сварилися дві жінки, вочевидь мати й дочка. Вони тихо перемовлялися, злість спотворювала їхні обличчя. Ґрем відчував цю злість на власному обличчі й шиї.
Кроуфорд скаржився, що завтра зранку йому треба свідчити на суді у Вашингтоні. Він боявся, що той суд може затримати його на кілька днів. Запалюючи наступну сигарету, він крізь вогонь позирнув на руки й колір обличчя Ґрема.
– Атланта і Бірмінгем пропустять цей відбиток великого пальця по своїх злочинах сексуального характеру, – сказав Кроуфорд. – Ми можемо те саме зробити. А Прайсу і раніше вдавалося знаходити справу за єдиним відбитком. Він запрограмує «ШУКАЧА» – ми в цій сфері далеко просунулися відтоді, як ти пішов.
«ШУКАЧ», автоматизована програма обробки й розпізнавання відбитків пальців, мала шанс відшукати той великий палець у дактилоскопічній картці з якоїсь непов’язаної справи.
– Коли ми його впіймаємо, то за ґрати посадимо саме завдяки цьому відбитку й зубам, – продовжував Кроуфорд. – Що ми зараз маємо робити, так це розібратися, яким він може бути. Метаємо ласо`, та чимширше. Ну, розрадь мене. Скажімо, ми заарештували ймовірного підозрюваного. Ти заходиш у кімнату й бачиш його. Яка риса його зовнішності чи характеру тебе не здивує?