– Ми тут непогано живемо, еге ж?
Вона холодно блимнула очима, і він зрозумів, що мав би дібрати якесь краще формулювання. Не встиг він виправити помилку, як Моллі повела далі:
– Співпраця з Кроуфордом тобі тільки шкодила. У нього купа інших людей, увесь державний апарат, як я розумію, то чому він просто не дасть нам спокій?
– Кроуфорд не розповів тобі чому? В обох випадках, коли я йшов з Академії ФБР на слідчі завдання, він був моїм керівником. Ті дві справи були єдиними у своєму роді, більше таких у нього не було, а Джек уже має чималий стаж. Тепер з’явилася нова, третя справа. Психопати такого типу – явище дуже рідкісне. І Кроуфорд знає, що я маю… досвід.
– Авжеж, маєш, – відповіла Моллі.
Сорочка на Ґремі була розстебнута, і Моллі було видно кривий шрам, що перетинав його живіт. Завширшки в палець, опуклий, він ніколи не засмагав. Шрам ішов униз від тазової кістки, а на іншому боці розвертався вгору й надсікав ребра.
Це зробив доктор Ганнібал Лектер, ножем для лінолеуму. Ґрем отримав поранення за рік до того, як познайомився з Моллі, і тоді мало не помер. Доктор Лектер, якого таблоїди охрестили «Ганнібалом-канібалом», став другим психопатом, що його впіймав Вілл.
Коли Ґрема нарешті виписали з лікарні, він звільнився з Федерального бюро розслідувань, поїхав із Вашингтона й став ремонтувати дизельні двигуни в судноремонтній майстерні міста Марафон, що на Флорида-Кіз. З ремеслом механіка він познайомився ще в дитинстві. Ґрем спав у трейлері на території майстерні, доки не зустрів Моллі з її ветхим, проте затишним будиночком на Шуґарлоуф-Кі.
Тепер і він сів верхи на викинуту прибоєм колоду й узяв обидві руки Моллі у свої. Її ноги зарилися в пісок під його ступнями.
– Ну от, Моллі. Кроуфорд вважає, що в мене добрий нюх на монстрів. Такий у нього забобон.
– Ти сам у це віриш?
Ґрем простежив за трьома пеліканами, що рядком перелітали припливно-відпливні обмілини.
– Моллі, розумного психопата, а особливо садиста, важко впіймати з кількох причин. По-перше, немає очевидного мотиву, за яким його можна вистежити. Цей варіант відпадає. І в більшості випадків жодної користі від інформаторів. Розумієш, мало не за всіма арештами стоять доносителі й викажчики, але в подібних випадках інформаторів просто нема. Він сам може не тямити, що робить. Тож треба брати всі речдоки й екстраполювати. Намагатися відтворити плин його думок. Спробувати відшукати моделі поведінки.
– А тоді погнатися за ним і схопити, – сказала Моллі. – Я боюся, що як ти поженешся за цим маніяком чи як там воно називається… боюся, що він упорає тебе так само, як це зробив той останній. Ось і все. Ось що мене лякає.
– Він ніколи мене не побачить і не знатиме мого імені, Моллі. Саме поліцейські – а не я – будуть його брати, якщо вдасться знайти. Кроуфорд просто хоче почути ще одну точку зору.
Вона дивилася, як морем розтікається червоне сонце. Високо в небі мерехтіли баранці.
Ґрему подобалося, як вона повертає голову, безхитрісно показуючи свій неідеальний профіль. Він побачив пульс на її горлі й пригадав, раптово та цілковито, смак солі на її шкірі. Глитнув і спитав:
– Що ж мені, у біса, робити?
– Те, що ти вже вирішив. Якщо лишишся тут і вбивства не припиняться, то це місце втратить для тебе свою принаду. «Рівно опівдні»10, біс його бери. Як на те, ти й не питав у мене по-справжньому.
– А якби спитав, що б ти сказала?
– Лишайся тут, зі мною. Зі мною, зі мною, зі мною. І з Віллі – я і його вплутаю, якщо на те пішло. Та мені належить утерти сльози й помахати хусткою. Як усе погано скінчиться, то я матиму вдовольнитися думкою, що ти правильно вчинив. Те задоволення триватиме не довше за «Тепс»11. Потім я піду додому й увімкну єдину половину електроковдри.
– Я триматимусь у хвості.
– Нізащо у світі. Я егоїстка, еге ж?
– Байдуже.
– Мені теж. Тут цікаво жити й затишно. Про це дізнаєшся, як пригадуєш минуле життя. Тобто починаєш цінувати теперішнє.
Він кивнув.
– Я не хочу його втрачати, так чи інакше, – сказала вона.
– І я. Та ми й не втратимо, так чи інакше.
Швидко посутеніло, і над обрієм із південного заходу виник Юпітер.
Вони рушили назад до будинку під горбатим молодим місяцем. Далеко за обмілинами плигала, тікаючи від смерті, дрібна рибка.
Кроуфорд повернувся після вечері. Він зняв пальто й краватку та закатав рукава, аби набути невимушеного вигляду. Його бліді товсті руки видавалися Моллі огидними. У її очах він скидався на до біса розумну мавпу. Вона подала йому каву на ґанок, де він сидів під вентилятором, і лишалася з Кроуфордом, поки Ґрем і Віллі пішли годувати собак.
10
«High Noon» – класичний американський вестерн 1952 року з Ґері Купером і Ґрейс Келлі в головних ролях про федерального маршала, який бореться проти банди вбивць.