Енн Епплбом
Червоний Голод
Війна Сталіна проти України
Жертвам
Мапи
Подяки
Цю книжку неможливо було написати без щирої підтримки, допомоги та порад професора Сергія Плохія та його колег з Українського наукового інституту Гарвардського університету. Десять років тому співробітники інституту зрозуміли, що нові архівні відкриття дають змогу оприлюднити нові сторінки в історії Голодомору. І вони мали рацію. Різні дослідники інституту допомагали мені в різний час, але я особливо вдячна Олегу Воловині та Костянтину Бондаренку з проекту МАПА в Гарвардському університеті. Вони провели надзвичайно клопітку й скрупульозну роботу зі статистичними й демографічними даними та мапами.
Я безмежно вдячна за допомогу Марті Базюк з Науково-освітнього консорціуму вивчення Голодомору (HREC) в Торонто, а також Людмилі Гриневич з Українського науково-дослідного та освітнього центру вивчення Голодомору (HREC in Ukraine) в Києві. Вони обидві щедро поділилися зі мною своїми глибокими знаннями з проблематики Голодомору. Я також вдячна документалісту Андрію Ткачу за допомогу зі світлинами. Професор Андреа Ґраціозі з Університету Неаполя допоміг скласти попередній план та виступав як голос за кадром протягом усього часу, що я працювала над книжкою. Дві надзвичайні молоді історикині, Дарія Маттінґлі та Тетяна Боряк допомагали мені з дослідженням у Києві та інших містах України. Молоді докторанти Гарвардського університету Ієн Крукстон та Оксана Михед звіряли в роботі достовірність вказаних джерел і відповідність транслітерації. Цілий ряд українських істориків допомогли мені порадами та позичили власні книжки або поділилися ще неопублікованими статтями. Я розповім про них у передмові, а особливу вдячність хочу висловити Юрію Шаповалу та Геннадію Боряку. Дякую також колегам, які погодилися прочитати попередні версії манускрипту, включаючи Джефрі Госкіна, Богдана Кліда, Любомира Луцюка й Френка Сисина. Я вдячна також Найджелу Коллі та Рассу Челаку за допомогу з історією Ґарета Джонса. Також хочу подякувати Роману Процику з Фонду катедр українознавства та меценатам, особливо Любі Кладко, докторці Марії Фішер-Слиж, Аркадію Мулак-Яцківському та Івану й Гелені Панчак, а також Фонду імені Семененка Східноєвропейського Дослідного Інституту імені В. К. Липинського.
Як і раніше, Стюарт Проффітт у видавництві Пенґвін в Лондоні та Кріс Пополо в Нью Йорку стали блискучою трансатлантичною командою видавців, а Жорж Боршад — ідеальним агентом. Це вже третя книжка, яку я змогла написати за допомогою цього тріо. Я назавжди вдячна усім трьом. Річард Дюґюд працював над цією книжкою в Лондоні зі зразковою ефективністю, у той час як Річард Мейсон був чудовим та прискіпливим редактором.
Нарешті, я хочу подякувати Радеку, Тадзю та Александру — з любов’ю.
Передмова
Провісників голоду, що насувався, було чимало. Селяни України почали потерпати від голоду вже на початку 1932 року. Таємні звіти ОГПУ та листи з інших районів Радянського Союзу, де вирощували зерно — Північного Кавказу, Поволжя та Західного Сибіру — розповідали про опухлих від голоду дітей, про цілі родини, що харчувалися травою та жолудями, про те, як селяни залишали свої домівки в пошуках їжі. У березні медична комісія знайшла трупи на вулиці в селі неподалік від Одеси. Ні в кого з місцевих мешканців не було сил їх поховати. В іншому селі посадовці намагалися приховати рівень смертності від сторонніх осіб. Вони заперечували голод навіть тоді, коли голодні люди вмирали у всіх на очах.[1]
Дехто писав листи до Сталіна, сподіваючись отримати пояснення:
Шановний т. Сталін, чи є закон радянської влади, щоб селянство сиділо голодне, так як ми, колгоспники, не маємо уже з 1 січня 1932 р. у своєму колгоспі ні фунта хліба... Як ми можемо будувати соціалістичне будівництво народного господарства, коли ми приречені на голодну смерть, бо ще до врожаю 4 місяці, питаємо, за що ми бились на фронтах: за те, щоб сидіти голодними, щоб бачити, як вмирають діти в корчах з голоду?[2]
Хтось просто не міг повірити, що в усьому винна радянська влада:
1
2
ЦДАГОУ, 1/20/5254 (1932), 1–16, у кн. Р. Я. Пиріг, упоряд.,