З відстані сьогоднішнього дня сам факт перебування історика на чолі національного руху видається надзвичайним. Проте на той час це було анітрохи не дивно. Починаючи з XIX століття українські історики (як і їхні колеги в інших європейських країнах, що не мали власної держави) розпочали цілеспрямовано писати й викладати власну національну історію, яка довгий час була захована в наративі титульних націй великих імперій. Звідти вже було рукою подати до справжньої політичної активності. Як колись Шевченко пов’язував українство з боротьбою селян проти гноблення, так і Грушевський у своїх роботах підкреслював місію «народу» в політичній історії України, наголошував вирішальну роль народного спротиву різним формам тиранії. Було цілком логічно, що в такий важливий час він захоче допомогти власному народові стати політичною силою, і не лише на словах, а й у справах і діях. Особливо цікавило його питання політичної мобілізації й активності селянства, їхнього «пробудження». Зокрема для них він написав історичну працю «Про старі часи на Україні». У 1917 році цю книгу було перевидано тричі.[35]
Грушевський був далеко не єдиним, хто у своїй літературній творчості й культурній діяльності виступав за суверенну Україну. 1917 року до Києва повернувся Георгій Нарбут — художник-графік, що став одним із засновників Української академії образотворчого мистецтва й створив грошові знаки та марки, український державний герб.[36] Ще один член Центральної Ради і політичний діяч — Володимир Винниченко був прозаїком і драматургом. Таким чином, при відсутності власної суверенної держави з розбудованим чиновницьким апаратом і активним політичним життям, національні почуття українців могли знайти реалізацію передусім у літературі й мистецтві. Аналогічно і в Європі: письменники й художники відіграли важливу роль у формуванні національної ідентичності поляків, італійців і німців ще до того, як вони створили власні держави. Схожий досвід національного відродження в Російській імперії мали Грузія, Вірменія та прибалтійські держави, проте останні стали незалежними тільки в 1918 році. Керівна роль інтелігенції в цих національних проектах була очевидною і для прихильників, і для противників. Цей факт допомагає зрозуміти, чому за часів царської Росії були заборонені українські книги, школи та культура, і чому їх подальше переслідування стане центральним питанням для Леніна і Сталіна.
Члени Центральної Ради прагнули до демократичної легітимності, хоча розпочали свою діяльність як самопроголошені представники національного руху. Працюючи у великому білому будинку неокласичного стилю в центрі Києва (в якому раніше проводились зустрічі Українського клубу, що об’єднував письменників національного спрямування й громадських діячів), Центральна Рада скликала Всеукраїнський Національний Конгрес 19 квітня 1917 року.[37] Понад 1 500 людей, обраних у той чи інший спосіб місцевими радами і заводами, зібралися в Національній філармонії в Києві і тим самим висловили підтримку новому українському уряду. Того ж літа в Києві відбулися збори військових, селян і робітників.
Центральна Рада також намагалася створити коаліції з кількома політичними групами, включаючи організації єврейської та інших національних меншин. Навіть радикальне ліве крило Української партії соціалістів-революціонерів (численна селянська популістська партія, відома далі як «партія боротьбистів», від назви газети «Боротьба») виступило за Центральну Раду. Багато селян також висловили їй підтримку. У 1914–1918 роках російська армія налічувала в своєму складі понад 3 мільйони українців, у лавах австро-угорської перебувало ще 250 000. Багато цих солдатів воювали по різні сторони брудних окопів на Галичині.[38] Проте після закінчення війни близько 300 000 осіб, що служили в «українізованих» частинах, сформованих з українських селян, присягли на вірність новій державі. Деякі приєдналися до збройних сил Центральної Ради зі зброєю, яку принесли з війни. Вмотивовані можливістю повернутися додому, вони також сподівалися на революційні зміни і національне відродження, які пообіцяв новий український уряд.[39]
37
Усі дати, вказані в цьому розділі, ґрунтуються на Григоріанському календарі (за новим стилем), прийнятому в лютому 1918-го.