У самому місті одним з небагатьох політичних рішень, які було проголошено і втілено (як глузував один мемуарист), стала заміна всіх вивісок російською мовою на українські: «Російській мові навіть не дозволили бути поруч з українською». Подейкували, що ця вся заміна була викликана тим, що багато вояків Директорії походили з Галичини, практично не знали російської мови і розгубилися, опинившись у морі російськомовного міста. Як результат, «протягом кількох веселих днів усе місто перетворилося на художню майстерню», а тісний зв’язок між мовою та владою ще раз закарбувався в пам’яті киян.[55]
Окрім столиці, Петлюра контролював невелику територію. Булгаков згадував, що в цей час у Києві була «поліція... й міністерство, навіть військо та газети різних найменувань, а ось що відбувається навкруги, в тій, справжній Україні, яка за величиною більша за Францію, в котрій десятки мільйонів людей, цього не знав ніхто».[56] Річард Пайпс пише, що в Києві «ухвалювали закони, відбувалися урядові кризи, тривали дипломатичні перемовини, а решта країни жила власним життям, у якому єдиним дієвим урядом була зброя».[57]
Наприкінці 1919 року національний рух, започаткований з такою енергією і завзяттям, був розпорошений. Грушевський, котрий був змушений залишити Київ через бої, незабаром опиниться за кордоном.[58] У середовищі самих українців відбувся поділ на багато таборів: на тих, хто підтримував старий режим, і тих, хто був проти; на тих, хто хотів залишитися у складі Росії, і тих, хто був проти; на тих, хто підтримав земельну реформу, і тих, хто був проти неї. Змагання за офіційну мову стало ще запеклішим і перетворилося на непримиренну боротьбу. Біженці з Москви та Петрограда вже вирушили до Криму, Одеси і за кордон.[59] Водночас найбільший політичний поділ, який визначатиме події наступних десятиліть, відбувся між послідовниками ідеалів українського національного руху і прихильниками більшовиків — революційною групою з відмінною від усіх інших ідеологією.
На початку 1917 року більшовики в Росії були невеликою партією, котра утворила радикальну фракцію марксистської соціал-демократичної робітничої партії. Незважаючи на те, що вони перебували в меншості, більшовики цілий рік активно агітували на вулицях Росії з такими простими гаслами як «Земля, хліб, мир» — зрозумілими та привабливими для багатьох солдатів, робітників і селян. Державний переворот, організований ними в жовтні (7 листопада за новим стилем, який вони пізніше ввели), привів їх до влади в умовах повного хаосу. Під проводом Леніна — людини жорстокої, параноїдальної, підступної та принципово недемократичної — більшовики вважали себе «авангардом пролетаріату», а свій режим нарекли «диктатурою пролетаріату». Вони прагнули абсолютної влади і зрештою знищили всі інші політичні партії та своїх опонентів засобами терору, насильства й нищівної пропаганди.
Ще менше прибічників більшовики мали в Україні на початку 1917 року. Тут партія нараховувала 22 000 членів, більшість з яких була у великих містах і промислових центрах — Донецьку й Кривому Розі. Один з шести був євреєм або єврейкою. Мало хто розмовляв українською. Ще менше, включно з тими, хто пізніше відіграватиме керівну роль у радянському українському уряді, вірили в можливість автономної більшовицької України. Тому Георгій Пятаков (який народився в Україні, але не вважав себе українцем) під час зустрічі київських більшовиків у червні 1917 року — через кілька тижнів після виступу Грушевського, який промовляв від імені більшості — зазначив, що «ми не повинні підтримувати українців». На його думку, Україна не була «окремим економічним регіоном». Більш того, Росія розраховувала на український цукор, зерно і вугілля, і Росія для Пятакова була пріоритетом.[60]
Таке сприйняття не було новим: зневага до самої ідеї української держави стала невід’ємною складовою переконань більшовиків ще до революції. Значною мірою це пояснювалося тим, що всі провідні більшовики, а серед них Ленін, Сталін, Троцький, Пятаков, Зінов’єв, Каменєв і Бухарін виросли та отримали освіту в Російській імперії, яка не визнавала України й трактувала її винятково як провінцію, іменувавши «південно-західною Росією». Для імперії Київ був стародавньою столицею Київської Русі — князівства, з якого (як вони вважали) походить Росія. У школі, пресі та повсякденному житті майбутні більшовицькі лідери також всотували в себе імперські упередження проти мови (яку постійно називали діалектом російської) і людей, котрих сприймали як неосвічених колишніх кріпаків.
57
Richard Pipes,
60
Валерій Васильєв,