Цей аргумент, що чітко відобразив його спостереження за подіями в Україні, пізніше стане більш значущим. Бо якщо не існує потужного національного руху без селянської армії, тоді знищення національного руху потрібно розпочинати із знищення селянства.
Врешті-решт, особистий досвід більшовиків в Україні важив для них більше, ніж ідеологія, а особливо досвід Громадянської війни в Україні. Для всіх членів Комуністичної партії ця війна стала справжнім вододілом як в особистому, так і в політичному вимірах. Напередодні 1917 року мало хто з лідерів більшовиків чогось досяг. Вони залишалися туманними ідеологами й невдахами за будь-якими мірками. Вони заробляли гроші, пишучи статті для нелегальних газет, регулярно потрапляли до в’язниці, мали складне особисте життя, не набули досвіду роботи в уряді чи органах влади.
Завдяки Жовтневому перевороту більшовики несподівано потрапили у вир міжнародних подій. Уперше вони стали відомими та отримали владу. Це врятувало їх від забуття і підтверджувало слушність їхнього вчення. Успіх революції довів як більшовицьким лідерам, так і багатьом іншим, що Маркс і Ленін мали рацію.
Проте революція також швидко змусила більшовиків захищати свою владу, в результаті чого відбулися зіткнення не тільки з ідеологічними контрреволюціонерами, а й зі справжньою, і дуже кривавою контрреволюцією, котру потрібно було негайно перемогти. Наступна Громадянська війна спонукала їх створити армію, міліцію та пропаганду. Для більшовиків ця війна стала передусім уроком з націоналізму, економічної політики, розподілу продовольства, а також і насильства, до якого вони згодом вдалися. Варто зазначити, що досвід більшовиків в Україні суттєво відрізнявся від досвіду в Росії, адже саме в Україні вони зазнали нищівної поразки, котра ледве не зруйнувала їхню новонароджену державу. Багато пізніших поглядів Кремля на Україну, включно з недовірою до селян, підозрою до української інтелігенції та зневагою до республіканської компартійної організації, значною мірою закорінені в цьому періоді.
Насправді досвід Громадянської війни, зокрема в Україні, сформував погляди самого Сталіна. Напередодні російської революції йому вже було під сорок, а він мало чого встиг досягти. Як написано в одній з останніх біографій Сталіна, тоді у нього не було «ні грошей, ні постійного місця проживання або професії, самі переконання».[70] Сталін народився в Грузії, навчався в семінарії, але репутацію здобув своїм вмінням грабувати банки, за що кілька разів побував у тюрмі. Під час Лютневої революції 1917 року він перебував у засланні за Полярним колом. Коли скинули царя Миколу II, Сталін повернувся до Петрограда.
У результаті державного перевороту більшовиків у жовтні 1917 року Тимчасовий уряд було повалено, а Сталін уперше відчув солодкий смак реальної політичної влади.[71] Він став членом першого більшовицького уряду на посаді народного комісара в справах національностей і відповідав за перемовини з усіма неросійськими народами й національностями, що належали до Російської імперії. Головною метою Сталіна було переконати або змусити ці народи підкоритися радянській владі. Щодо України він мав два чіткі й термінові завдання, продиктовані надзвичайною ситуацією. По-перше — підірвати національний рух, адже це був найголовніший конкурент більшовиків в Україні. По-друге — забрати український хліб. Відразу після приходу більшовиків до влади він взявся за обидві справи.
Вже у грудні 1917 року на сторінках «Правди» Сталін засудив Третій Універсал Центральної Ради, який проголосив Українську Народну Республіку й окреслив кордони України. Хто, риторично запитував він, підтримує незалежну Україну:
Великі поміщики в Україні, ще Олексій Каледін [генерал Білої армії] та його «військовий уряд» на Дону, тобто козацькі поміщики... за обома ховається велика російська буржуазія, яка колись була лютим ворогом усіх вимог українського народу, а тепер підтримує Центральну Раду...
За його словами, «усі українські робітники та найбідніша частина селянства» виступали проти Центральної Ради, що було очевидною неправдою.[72]
70
Steven Kotkin,
71
25 жовтня, відповідно до Юліанського календаря, яким користувалися в царській Росії; 7 листопада, згідно з Григоріанським календарем, прийнятим у Росії 1918 року.
72
Borys,