З просуванням наших військ на захід і на Україну створюються обласні тимчасові радянські уряди, покликані зміцнити ради на місцях. Ця обставина має ту хорошу сторону, що позбавляє змоги шовіністів України, Литви, Латвії, Естляндії розглядати рух наших частин як окупацію і створює сприятливу атмосферу для подальшого просування наших військ.[82]
Іншими словами, військові командири відповідали за допомогу в створенні прорадянських «національних» урядів, які мали їх підтримати. Ця ідея, як пояснював Ленін, покликана забезпечити сприйняття населенням України червоноармійців як «визволителів», а не як іноземних окупантів.
Ніколи — ні в 1918 році, ні пізніше — ані Ленін, ані Сталін, жоден з більшовицьких керівників не вірили в суверенітет української радянської держави. Реввійськрада, сформована 17 листопада, складалася з промосковських «українських» чиновників Пятакова та Володимира Затонського, головнокомандувача Червоної армії в Україні Володимира Антонова-Овсієнка та самого Сталіна. «Тимчасовий робітничо-селянський уряд України», сформований 28 листопада, очолював болгарин за походженням Християн Раковський. Він заявляв, що всі вимоги зробити українську мову державною є «шкідливими для української революції».[83]
За умов фактичного безвладдя ця гібридна війна проходила успішно. Червона армія розпочала свій наступ в Україну, одночасно більшовики почали переговори з Петлюрою. Лідери Директорії з обуренням засудили таку подвійну тактику. Народний комісар закордонних справ РСФРР Георгій Чичерін м’яко відповідав, що Москва не має нічого спільного з військами, що просуваються українською землею. І говорив про військову операцію «армії цілковито незалежного українського радянського уряду».[84]
Директорія наполягала, що це — відверта брехня. Було цілком очевидно, що «армія українського радянського уряду» насправді була Червоною армією. Директорія продовжувала протестувати аж до січня 1919 року, коли більшовицькі війська змусили український уряд взагалі залишити Київ.[85]
Друга більшовицька окупація України почалася в січні і тривала шість місяців. У цей період Москва ніколи не контролювала всю українську територію, влада тут постійно змінювалась. Навіть у районах, де більшовики контролювали міста і містечка, села часто залишалися під впливом місцевих партизанських лідерів або «отаманів». Деякі з них були лояльними до Петлюри, а деякі — ні. У багатьох місцях більшовицька влада навряд чи виходила за межі залізничних станцій. А втім, навіть цей короткий період неповного контролю дав більшовицьким лідерам Української соціалістичної радянської республіки можливість проявити свої справжні наміри. Якими б незалежними не здавались лідери українських комуністів на папері, на практиці вони такими не були.
Будь-які їхні ідеї щодо економічного розвитку України були витіснені головним завданням. Адже ніякі міркування марксистської теорії, ніякі аргументи про націоналізм чи суверенітет не важили для більшовиків більше за необхідність нагодувати робітників Москви та Петрограда. До 1919 року телеграма Леніна «Заради Бога, застосуйте найбільш енергійних і революційних заходів для відправки хліба, хліба, хліба!!!» стала єдиним письмовим доказом поглядів та практики більшовиків в Україні.
Нав’язлива більшовицька зацікавленість у хлібі була не випадковою: від початку Першої світової війни в Російській імперії були проблеми з продовольством. На початку конфлікту з Німеччиною систему розподілу продовольства в Росії було націоналізовано й підпорядковано державній організації — Особливій нараді з продовольства. На практиці це призвело до адміністративного хаосу та дефіциту. Однак для майбутніх радянських організацій діяльність цієї структури стала очевидним прецедентом. Адже, замість поліпшення ситуації, Особлива нарада прагнула «усунути посередників» і створити нібито більш ефективну некапіталістичну форму розподілу зерна, чим фактично поглибила кризу на хлібному ринку.[86]
86
Як це відбулося пояснюється в кн. Peter Holquist,