У результаті продовольчої кризи сталася Лютнева революція 1917 року і через кілька місяців до влади прийшли більшовики. Британський журналіст Морган Філіпс Прайс описав атмосферу того року:
Мимоволі розмова зводилася до однієї головної теми, яка, безперечно, привертала увагу всіх: хліб і мир... Усі знали, що залізниця вже не витримує транспортного навантаження, що зерна, яке раніше експортували до Західної Європи, тепер ледве вистачає на армію, що торік площа засіяних полів скоротилися на 10 відсотків і цього року знову зменшиться, що робітники кількох великих міст були кілька днів без хліба, тоді як великі князі та спекулянти мали великі запаси у своїх будинках.[87]
Прайс бачив жінок у черзі за пайками: «Бліді обличчя і тривожні очі виказували страх того, що насувалася біда».[88] Він побував у казармі одного з московських полків, де «харчові пайки були предметом суперечок, і хтось з гучним голосом й неабияким запалом запропонував делегувати трьох представників до коменданта з вимогою негайного збільшення пайків». Від харчових пайків група перейшла до обговорення війни, а потім і до власності на землю: «Цей зародок солдатської ради став, як мінімум, центром обміну поглядами на теми, які досьогодні були заборонені для обговорення будь-ким за межами правлячої верхівки. Так було досягнуто наступного етапу революції».
Як відзначає Прайс, голод, принаймні на ранніх стадіях, робив людей «більш вимогливими». Нестача їжі спонукала їх більш критично поставитися до існуючої системи, домагатися змін, навіть вдаючись до насильства.[89]
Отже, зв’язок між їжею та владою для більшовиків став очевидним. Як до, так і після революції, усі сторони розуміли, що постійна нестача робить продовольство важливим політичним інструментом. У того, хто мав хліб, була й підтримка населення, солдати та вірні друзі. Той, хто не міг прогодувати народ, швидко втрачав владу. У 1921 році, коли Американська адміністрація з надання допомоги (АРА) домовлялася про умови майбутньої діяльності в Радянському Союзі, один з її представників сказав радянському дипломату (згодом наркому закордонних справ), Максиму Литвинову, що «ми йдемо не боротися з Росією, а годувати її». На що Литвинов, за словами американського журналіста, відповів дуже стисло: «Так, але їжа — це зброя...».[90]
Ленін поділяв цю думку. Водночас лідер революції не відкидав саму ідею державної системи розподілу продовольства. Натомість він вирішив, що його методи були недостатньо жорсткими, особливо в Україні. У 1919 році більшовицький провідник України Раковський повторив цю ж думку у відвертій промові на партійному з’їзді. «Ми приїхали в Україну в той час, коли радянська Росія переживала дуже серйозну кризу виробництва». Він пояснив: «Нашою метою було повністю використати її [Україну], щоб полегшити кризу».[91] Отже, від початку більшовики вважали, що експлуатація України — це запорука збереження контролю над Росією. Як писав один із них пізніше, «доля революції залежала від нашого вміння запезпечити фактичне постачання хліба для пролетаріату та армії».[92]
Нагальна потреба в зерні вилилася в політику надзвичайних заходів, відомих як «воєнний комунізм». Започаткований в Росії в 1918 році і привнесений до України після другої більшовицької окупації на початку 1919 року «воєнний комунізм» означав мілітаризацію всіх економічних взаємин. На селі система була дуже проста: взяти під контроль зерно, погрожуючи зброєю, а потім передати його солдатам, робітникам, членам партії та іншим «цінним» для держави людям.
У 1918 році багатьом ця система видалася знайомою. Царський уряд, що потерпав від нестачі продовольства під час війни, розпочав конфісковувати зерно ще в 1916 році. Таку політику назвали продрозверсткою. У березні 1917 року Тимчасовий уряд також постановив, що селяни повинні продавати все зерно (за винятком зерна для власного споживання та насіння) державі за встановленими нею цінами.[93] Більшовики наслідували попередників. У травні 1918 року Рада народних комісарів дотримувалася царської політики і встановила «диктатуру продовольства». Народний комісаріат продовольства створив «армію продовольчого постачання», котра повинна була розгорнути свою діяльність на «фронті постачання продовольства».[94]
Проте, незважаючи на войовничі заяви уряду, на практиці «воєнний комунізм» означав, що більшість людей залишались голодними. Протягом 1916–1918 років левова частка росіян та українців добували будь-яку їжу на чорному ринку, а не через державні компанії, котрі припинили своє існування.[95] У романі Бориса Пастернака «Доктор Живаго» дружина лікаря у постреволюційній Москві шукає їжу та дрова на залізничних коліях, «куди мужики з навколишніх сіл іноді привозили овочі та картоплю. Ще потрібно було їх зловити. Селян із великими торбами арештовували». Урешті-решт вона знайшла чоловіка з зеленими березовими дровами і обміняла на них «маленьку шафу з дзеркалами». Селянин взяв шафу на подарунок для своєї дружини. Потім вони «домовилися про картоплю на майбутнє».[96] Таким був обмін між селом і містом за часів «воєнного комунізму».
87
M. Philips Price,
90
George Seldes,
91
Francis Conte,
92
Александр Шлихтер, “Борьба за хлеб на Украине в 1919 году”. Літопис революції: Журнал історії КП(б)У та Жовтневої революції на Україні 2, №29 (Березень-квітень, 1928), 97.
95
Alan M. Ball,
96
Boris Pasternak,