Без сумніву, недобра слава Януковича позначилася на публічних історичних дебатах. Завдяки політиці, вибудованій довкола поняття «геноцид», воно стало своєрідним випробувальним тестом для українських політиків: цим терміном послуговувались представники одних політичних партій і, навпаки, інші політичні діячі відмовлялися вживати його привселюдно. Проблема загострилася навесні 2014 року, коли російський уряд своїми діями створив карикатуру на геноцид: під час вторгнення Росії до Криму та Східної України підтримувані нею сепаратисти та російські політики в один голос заявили, що незаконна інтервенція — це захист від «культурного геноциду», нібито здійснюваного «українськими нацистами» проти російськомовного населення України.
Із загостренням конфлікту з Росією почастішали нападки на історію та історіографію історії голоду. У серпні 2015 року сепаратисти вирішили демонтувати пам’ятник жертвам голоду в окупованому східноукраїнському місті Сніжному — тому самому місті, звідки роком раніше була запущена ракета «БУК» у літак «Малайзійських Авіаліній» (MH17), унаслідок чого всі пасажири загинули.[1295] У серпні 2015 року російський державний пропагандистський веб-сайт «Sputnik News» опублікував статтю англійською мовою «Holodomor Hoax» («Містифікація Голодомору»), в якій представлено погляди, що нагадують старі радянські заперечення голоду. Сам голод потрактовано як «один із найвідоміших міфів і токсичних компонентів антирадянської пропаганди XX століття». Навіть процитовано давно дискредитовану книгу Дугласа Тоттла «Шахрайство, голод та фашизм».[1296] Описувані Тоттлом зв’язки між істориками голоду — нібито українськими нацистами та «антирадянськими силами Заходу» — знову стали вигідними для Росії у її спробах подати українців як «нацистів».[1297]
У 2016 році давні аргументи повернулися. Російська держава знову все повністю заперечувала: Голодомору не було і тільки «нацисти» можуть стверджувати про його існування. Такі аргументи настільки ускладнили використання слова «геноцид», що його вживання в будь-якому російському або українському контекстах починає видаватися контроверсійним. Люди виснажені постійною полемікою, ймовірно саме цього і прагнула досягти критика Росією історіографії історії голоду.
Проте дискусії про геноцид, такі запеклі ще десять років тому, припинилися й через інші причини. Численні докази свідчать про те, що сьогодні менш важливо, чи голод 1932–1933 років називатимуть геноцидом, злочином проти людства або просто актом масового терору. Незалежно від визначення, це була жахлива війна уряду проти свого народу. Таких воєн у XX столітті було кілька, і не всі з них вписуються у чіткі юридичні визначення. Те, що голод був, що він був навмисним, і що він був частиною політичного плану, спрямованого на те, щоб підірвати українську ідентичність — з цим погоджуються все ширші кола як в Україні, так і на Заході, незалежно від того, чи підтвердить це міжнародний суд.
Поступово суперечки щодо голоду стають менш важливими для українців. Насправді, правові докази стосовно голоду та геноциду часто були підставами для обстоювання позицій України, її суверенітету та права на існування. Тема голоду стала аргументом на право України мати окрему національну історію та свою власну національну пам’ять. Проте тепер, через більш ніж чверть століття незалежності, дві революції та російське вторгнення, котре Збройні Сили України змогли зупинити — зробили суверенітет фактом (а не теорією), котрий не потребує історичного обґрунтування чи взагалі будь-якого виправдання.
Через те, що голод в Україні був таким жахливим, так довго замовчувався і такою великою мірою позначився на демографії, психології та політиці України, він і донині продовжує впливати на способи мислення українців та росіян як про самих себе, так і один про одного як в очевидний, так і ледь помітний способи. Покоління, котре зазнало голоду, завжди жило спогадами про минуле. Проте трагедія продовжує впливати навіть на дітей та онуків безпосередніх жертв і призвідців голоду.
Також залишається актуальним питання ліквідації національної еліти України в 1920-х — 1930-х роках — провідних науковців, письменників, політичних діячів країни та власницьких соціальних верств. Навіть досі, через три покоління по тому, багато політичних проблем України, включно з широкою недовірою до держави, слабкими національними інституціями та корумпованим політичним класом, можна безпосередньо пов’язати з втратою по-революційної патріотичної еліти. У 1933 році чоловіків і жінок, які могли б очолити країну, людей, яких поважало населення, різко прибрали зі «сцени». Ті, хто їх замінив, були переляканими, мовчазними і слухняними. Їх добре навчили бути обережними, обачними й покірними. Державу почали боятися, а не поважати: політиків і чиновників вже ніколи не розглядали як державних службовців, які працюють для громадян. Політична пасивність, поблажливість до хабарництва, а також поширена зневага до державних установ, навіть демократичних — усі ці сучасні політичні патології в Україні закорінені саме в 1933 році.
1295
Галя Койнаш, “Визнання пам’яті жертв Голодомору та політичних репресій в Кремлі”, Права людини в Україні: Інформаційний веб-сайт Харківської правозахисної групи (18 серпня 2015).
1296
Ekaterina Blinova, “Holodomor Hoax: Joseph Stalin’s Crime that Never Took Place”, Sputnik News (9 August 2015), дата звернення 2017, див. також Cathy Young, “Russia Denies Stalin’s Killer Famine”, Daily Beast (31 October 2015), дата звернення 2017.
1297
Досить показово, що newcoldwar.org (сайт, присвячений протидії “великій несправедливості..., що чинилася урядом у Києві в лютому [2014] проти всього українського народу”) дав посилання на публікації американського професора Марка Таугера, який стверджує, що голод 1932–1933 років в УСРР був спричинений поганими кліматичними умовами та захворюванням рослин (архівні докази щодо цього відсутні) і, таким чином, не був “геноцидом”. Архів праць Марка Таугера про голод в СРСР: The New Cold War: Ukraine and Beyond (23 June 2015), дата звернення 2017.