В селах помирає від голоду 10–20 сімей за день, діти розбіглися хто куди, всі залізничні вокзали переповнені селянами-втікачами. В селах не залишилось ні коней, ні худоби... Буржуазія, виконуючи завдання капіталізму, створила у нас штучний голод, і цим налаштувала все селянство проти радянської влади.[3]
Проте голод організувала не буржуазія. Причини крилися в катастрофічному рішенні керівництва Радянського Союзу змусити селян відмовитися від своєї землі та вступити в колгоспи; у виселенні «куркулів» або багатших селян з їхніх домівок; урешті в хаосі, що виник унаслідок сукупності цих факторів і спричинив голод у селі. У кінцевому підсумку, це був присуд Йосипа Сталіна, генерального секретаря ЦК ВКП(б). Навесні та влітку 1932 року Сталін отримував багато термінових повідомлень з усіх адміністративно-територіальних одиниць СРСР. На підставі цих зведень він мав чітке уявлення про кризу на селі. Лідери КП(б)У опинились в особливо безпорадній ситуації й кілька з них написали Сталіну довгі листи, благаючи про допомогу.
Багато партійних лідерів в Україні вірило, принаймні наприкінці літа 1932 року, що ще більшої трагедії можна уникнути. Режим міг попросити про міжнародну допомогу, як це було під час попереднього голоду в 1921 році. Режим міг би призупинити експорт зерна або відмовитися від великих планів хлібозаготівель. Також можна було надати допомогу селянам у тих регіонах, що особливо потерпали від голоду. Певною мірою таку допомогу було надано, але в недостатніх розмірах.
Натомість восени 1932 року найвище керівництво ВКП(б) прийняло ряд рішень, котрі призвели до поширення та посилення голоду в селах України й водночас унеможливили виїзд селян за межі республіки в пошуках їжі. У розпал голоду організовані бригади партійних активістів і міліціонерів, керовані ненавистю, котру влада насаджувала протягом останнього десятиріччя, одурманені пропагандою про змову, самі, потерпаючи від голоду й страху, ходили по селянських хатах і забирали все їстівне: картоплю, буряк, кабачки, квасолю, горох, усе, що було в печі та шафах, худобу, птицю і навіть домашніх тварин.
Це призвело до катастрофи, у результаті якої на території Радянського Союзу між 1931 та 1934 роками від голоду загинуло щонайменше 5 мільйонів людей. Серед них більш як 3,9 мільйона українців. Відзначаючи надзвичайні масштаби голоду 1932–1933 років, українські емігранти в своїх публікаціях називали його Голодомором. Цей термін символічно поєднує два слова — «голод» та «мор», тобто означає навмисне винищення голодом.[4]
Однак історія Голодомору не обмежується власне голодом. У той час, коли у селян забирали останній шматок хліба, розпочався наступ на українську інтелігенцію та політичних діячів. У час, коли голод лютував у селах України, розгорнуто кампанію наклепів і репресій проти українських науковців, професорів, музейних працівників, письменників, художників, священиків, теологів, громадських діячів та державних службовців.
Публічно було засуджено, ув’язнено, заслано до трудових таборів або страчено усіх, хто був причетний до недовговічної Української Народної Республіки, а також тих, хто розвивав українську мову, літературу, мистецтво та історію. Микола Скрипник, один з найвідоміших лідерів КП(б)У, не зміг змиритися з таким станом речей та покінчив життя самогубством у 1933 році. І не він один.
Разом узяті, ці дві політичні кампанії — Голодомор взимку й навесні 1933 року та репресії проти української інтелігенції та політиків протягом наступних місяців — покликані були остаточно радянізувати Україну, зруйнувати українську національну ідею та знищити будь-яку загрозу з боку України стосовно єдності Радянського Союзу. Рафаель Лемкін, польсько-єврейський юрист та автор терміна «геноцид», розглядав голод в Україні як класичне підтвердження своєї концепції геноциду: «Це геноцид, винищення не тільки окремих осіб, але й Культури і нації». З того часу, коли Лемкін уперше ідентифікував термін «геноцид», у правовому полі його почали вживати у вужчому наповненні. Це визначення стало каменем спотикання, котрим послуговувались і росіяни, й українці. Зокрема в Україні тему геноциду використовували в політичній риториці різні сили. Саме тому епілог цієї книги присвячено обговоренню Голодомору як «геноциду», а також українським зв’язкам Лемкіна та розгляду причин, які вплинули на його визначення цього концепту.
Найважливішим є цілком конкретне запитання: що насправді сталося в Україні з 1917 по 1934 рік? Зокрема, що сталося восени, взимку та навесні 1932–1933? Які події та хід думок лідерів призвели до голоду? Хто винен? Як ці жахливі події вписуються у ширшу історію України та українського національного руху?
4
Слово “Голодомор” з’явилося в публікаціях української діаспори в Чеській республіці в 1930-х роках. Цілком можливо, що в Україні вперше слово “Голодомор” публічно вжито Олексієм Мусієнком у промові на зборах парторганізації київського відділення Спілки письменників України, див.