У російській і польській мовах назва Україна означає «прикордоння». З XVIII до XX століття ці землі входили до складу Російської імперії. До того часу вони належали Польщі, чи радше — Польсько-Литовській державі, котра успадкувала їх у 1569 році від Великого Князівства Литовського. А ще раніше українські землі були серцевиною Київської Русі — середньовічної держави, створеної у IX столітті слов’янськими племенами та аристократією вікінгів. У культурній пам’яті цього регіону Київська Русь — це майже міфологізована держава, нащадками якої вважають себе росіяни, білоруси та українці.
Протягом століть армії різних імперій воювали за Україну, інколи з українськомовними солдатами по обидва боки фронту. Польські гусари билися з турецькими яничарами в 1621 році за контроль над нині українським містом Хотин. Армія російського царя воювала з армією австро-угорського імператора у Галичині в 1914 році. Війська Гітлера боролися із військами Сталіна в Києві, Львові, Одесі та Севастополі з 1941 по 1945 рік.
Боротьба за контроль над територією України завжди відбувалася й на інтелектуальному рівні. Відтоді як європейці почали дискутувати над поняттєвим наповненням термінів «нація» й «націоналізм», історики, письменники, журналісти та етнографи сперечалися про межі України та походження українців. Від свого першого контакту з українцями в Середні віки поляки завжди відзначали їхню мовну та культурну відмінність, навіть якщо вони жили в одній державі. Чимало українців перейняли польські аристократичні титули в XVI і XVII століттях, але залишилися православними, так і не ставши католиками; українські селяни розмовляли мовою, яку поляки називали «русинською», також селяни відрізнялися своїми звичаями, музикою та кухнею.
Московити також інстинктивно відчували, що Україна, яку вони називали «Південною Росією» або «Малоросією», відрізнялася від їхньої північної батьківщини, хоча в зеніті своєї імперії вони якнайбільше не хотіли цього визнавати. Один із перших російських мандрівників, князь Іван Долгоруков описав у 1810 році ту мить, коли він з іншими подорожніми «нарешті в’їхали до України. Згадались мені Хмельницький і Мазепа. Тут закінчуються штучні алеї... Усюди без винятку мазанки, немає інших будинків».[11] Історик Сергій Біленький вважає, що у XIX столітті росіяни мали таке ж патерналістське ставлення до України, як і в той самий час північноєвропейці до Італії. Україну ідеалізували, а її мешканців змальовували як народ більш відсталий та водночас більш автентичний, емоційніший та поетичніший за росіян.[12] Поляки також ностальгували за «своїми» українськими землями, втраченими дуже давно і тому сповненими романтики в поезії та прозі.
Навіть визнаючи відмінності, і поляки, і росіяни час від часу намагалися применшити їхнє значення чи заперечити існування української нації. «Історія Малоросії — це побічна річка, котра впадає у велику ріку російської історії, — писав Вісаріон Бєлінський, провідний теоретик російського націоналізму XIX століття. — Малороси завжди були плем’ям і ніколи народом, а тим більше — державою».[13] Російські дослідники та бюрократи розглядали українську мову як «діалект або наріччя, або говірку загальноросійської мови, одним словом — patois, і, як таке, що не має прав на самостійне існування».[14] У творах російських письменників українська мова була мовою селян і простих людей.[15] Натомість польські письменники підкреслювали «порожність» земель на сході, часто зображуючи українські землі як «дику країну, до якої вони принесли культуру та інститут держави».[16] Поляки використовували вираз dzikie pola, тобто «дикі поля» для опису безлюдних земель східної України, котрі в польській національній уяві поставали так, як і Дикий Захід в Америці.[17]
За таким ставленням сховано вагомі економічні причини. Грецький історик Геродот писав про відомий український «чорнозем», багату землю, яка особливо родюча в нижній течії Дніпра: «Над його берегами найкращі посіви; в місцях, де не сіяно, родить висока трава».[18] Чорноземи покривають дві третини сучасної України, від якої вони простягаються через Росію аж до самого Казахстану, і разом з помірним кліматом в Україні роблять можливим два врожаї на рік. Сівба озимої пшениці проходить восени, яру пшеницю сіють у квітні-травні, а врожай збирають у липні-серпні. Хліб, вирощений на родючій українській землі, завжди цінували далеко за межами країни. Ще в Середні віки польські купці торгували українським зерном на північному узбережжі Балтійського моря. Польські князі та аристократія заснували те, що сучасною мовою називається зонами вільної торгівлі, пропонуючи звільнення від податків та військової служби селянам, які хотіли займатися сільським господарством на українських землях.[19] Бажання володіти такою цінною землею завжди закладено в основу колоніальних міркувань, відтак ані поляки, ані росіяни не воліли визнавати, що «їхня житниця» мала власну, незалежну національну ідентичність.
11
И. M. Долгоруков, “Славны бубны за горами, или путешествие моё кое-куда 1810 года: Сочинение Князя Ивана Михайловича Долгорука-го с предисловием О. М. Бодянскаго”
12
Serhiy Bilenky,
13
Serhiy Bilenky,
14
Александра Ефименко,
15
George Y. Shevelov,
16
Paul Robert Magocsi,
17
Опис з
18
Serhii Plokhy,