Незважаючи на те, що думали про них сусіди, окрема, відмінна від інших українська ідентичність існувала на теренах сьогоднішньої України. Від часів Середньовіччя люди в цьому регіоні усвідомлювали, ким вони є. Дуже часто, але не завжди, вони оприсутнювали тожсамість у стосунку до іноземців, які контролювали їхню територію — поляків чи росіян. Як і росіяни та білоруси, українці виводили свою історію від князів та княгинь Київської Русі, і багато з них вважали себе частиною великої східнослов’янської цивілізації. Інші ідентифікували себе з відомими лідерами чи переможеними керівниками повстанського руху, з особливою шаною згадуючи повстання запорізьких козаків під проводом Богдана Хмельницького проти польської влади у XVII столітті чи під проводом Івана Мазепи проти правління Росії на початку XVIII століття. Українські козаки — напіввійськові самоврядні громади, які мали свої власні закони, були першими українцями, котрі спрямували регіональну ідентичність та власне невдоволення в конкретний політичний проект, здобувши надзвичайні привілеї та певну автономію в державних володарів. Усі пам’ятали, принаймні пізніші покоління російських і радянських правителів, що українські козаки були в складі польської армії під час наступу на Москву в 1610 і 1618 роках, а також брали участь в облозі міста, таким чином доклавши зусиль до переваги, хоч і недовгої, Польщі над Москвою. Згодом царі надали українським та російськомовним донським козакам особливий статус в обмін на службу Російській імперії. Завдяки цьому козаки змогли зберегти свою окрему ідентичність. Ці привілеї були надані під гарантію, що вони не будуть виступати проти держави. Загалом Хмельницький та Мазепа залишили свій слід у польській і російській пам’яті, а також в європейській історії та літературі. «L’Ukraine a toujours aspiré être libre», — писав Вольтер, коли новини про повстання Мазепи дійшли до Франції («Україна завжди хоче бути вільною»).[20]
Протягом століть колоніальне правління над різними регіонами України набувало своїх особливих форм. Мешканці східної України, які довший час були під російським контролем, розмовляли українською, що зазнала впливів російської; вони були православними і дотримувалися церковних обрядів, які походили з Візантії, й належали до Московської церкви. Населення Галичини, а також Волині та Поділля, опинившись після поділів Польщі наприкінці XVIII століття, у складі Австро-Угорської імперії, довше прожило під польським контролем. У цьому регіоні українська мова увібрала запозичення з польської. Більшість населення були греко-католиками, їх церковна відправа нагадувала православну, але головою церкви визнавали Папу Римського.
Однак кордони між імперіями змінювалися багато разів, і тому віряни обох християнських церков жили й досі живуть по обидва боки колишнього кордону між російською та польською державами. Наприкінці XIX століття, коли італійці, німці та інші європейці почали ідентифікувати себе як модерні нації, українська інтелігенція в обох імперіях, незалежно від свого віросповідання, також намагалася провадити дискусію щодо «українства». Незважаючи на розбіжності в граматиці та орфографії, мова об’єднувала українців по обидва боки кордону. Запровадження кирилиці зробило українську мову відмінною від польської, в якій використовують латиницю. У певний період Габсбурги намагалися перевести українську мову на латиницю, але це не усталилося. Українська версія кирилиці також різниться від російської й має достатню кількість відмінностей (включно зі своїми власними літерами), щоб ці дві мови вважати окремими.
Упродовж майже всієї історії українською мовою розмовляли переважно на селі. Спочатку Україна була колонією Польщі, потім Росії та Австро-Угорщини. Саме тому українські міста, як у свій час помітив Троцький, ставали центрами колоніального контролю, островами російської, польської або єврейської культур у морі українського селянства. Відповідно, більшу частину XX століття село та місто розділяла мова: українці в містах розмовляли або російською, або польською, або мовою ідиш, у той час як у селах панувала українська. Євреї, якщо не володіли ідишем, надавали перевагу російській — мові держави та комерції. Селяни асоціювали місто зі статком, капіталізмом та іноземною (переважно російською) культурою. Міська Україна, в свою чергу, вважала селян відсталими й примітивними.
20
Voltaire,