Цей розподіл також означав, що розвиток «українства» генерував конфлікт з колоніальними правителями, а також з мешканцями єврейських містечок (штетлів), для яких терени колишньої Речі Посполитої стали домом ще в Середні віки. Повстання Богдана Хмельницького супроводжували ще й масові погроми, під час яких загинули тисячі, а можливо й десятки тисяч євреїв. Однак на початку XX століття українці рідко сприймали євреїв як своїх головних ворогів. Українські митці та інтелектуали відвели цю роль росіянам і полякам, проте й антисемітизм, повсюдно культивований у Російській імперії, безумовно вплинув на стан українсько-єврейських стосунків.
Зв’язок між мовою та селом також означав, що український національний рух завжди мав потужний «сільський» присмак. Як і в інших частинах Європи, інтелігенція, котра очолила українське національне відродження, починала з відкриття й освоєння мови й традицій села. Етнографи та мовознавці проводили дослідження, збирали й записували народну творчість, звичаї, традиції та мову повсякдення українського селянства. Незважаючи на те, що українську мову не вивчали в школах, її свідомо обирала певна частина бунтарської, антиурядової української інтелігенції. Українську мову почали викладати в приватних недільних школах, утримуваних на кошти патріотів. Попри те, що українська мова не була мовою офіційних паперів, нею листувалися й писали вірші. У 1840 році Тарас Шевченко (який народився кріпаком у 1814 році та рано осиротів) видав «Кобзар» — першу насправді видатну книгу української поезії. Твори Шевченка поєднали романтичний націоналізм і дещо ідеалізований образ села, покривдженого соціальною несправедливістю. «Кобзар» став виразником багатьох проблем України на довгі роки. В одному з найвідоміших своїх творів — поезії «Заповіт» — Шевченко наголошує:
Вагома роль селянства також означала, що від початку українське національне відродження було синонімом популізму, згодом іменованого «лівою» опозицією до російськомовних та польськомовних підприємців, землевласників та аристократії. Після скасування царем Олександром II кріпацтва в Російській імперії у 1861 році національний рух почав стрімко набирати обертів. Свобода для українських селян по суті стала звільненням від їхніх польських та російських панів. Владні кола імперії добре усвідомлювали, що наразі відбувається процес творення нової, більш потужної української ідентичності, поруч із зростанням вимог політичної та економічної рівності.
Українське національне відродження ніколи не було пов’язано з функціонуванням державних інституцій, а тому з перших днів свого виникнення набрало форм різних автономних волонтерських та благодійних організацій. Це можна вважати ранніми прикладами того, що сьогодні ми називаємо «громадянським суспільством». У перші роки після скасування кріпацтва українофіли надихнули молодше покоління українців до створення гуртків самопомочі та самоосвіти, заснування періодичних видань і газет та публікацій у них, відкриття освітніх закладів та недільних шкіл, а також ліквідації неписьменності серед селян. Національні сподівання знайшли втілення в закликах до інтелектуальної свободи, загальної освіти та соціальної мобільності для селянства. У цьому сенсі український національний рух на етапі зародження й становлення був суголосний ідеям аналогічних рухів на Заході, ввібравши в себе риси західного соціалізму, а також західного лібералізму й консерватизму.
Цей період тривав недовго. Як тільки український національний рух почав набирати сили, Москва одразу сприйняла його (поряд з іншими національними рухами) як загрозу єдності імперській Росії. Так само як грузини, чеченці та інші народи, що виборювали автономію в складі імперії, українці кинули виклик домінуванню російської мови. Вони також заперечили російську інтерпретацію історії, згідно з якою Україну трактували як «південно-західну Росію», звичайний регіон без будь-якої окремої національної ідентичності. Більш того, провідники руху могли розвивати національну свідомість у селян у той час, як останні міцніли економічно. Відтак заможне, освічене та краще організоване українське селянство могло вимагати ширших політичних прав.