Українська мова стала головною метою. Під час першої великої освітньої реформи в 1804 році, цар Олександр І дозволив використання деяких національних мов у нових державних школах. Українська не входила до цього переліку через те, що її сприймали не як повноцінну «мову», а радше як діалект.[22] Насправді, російська царська влада, як і її радянська наступниця, чітко усвідомлювала, що приховано за політичним рішенням заборонити українську мову, яке тривало до 1917 року. У 1881 році Київський генерал-губернатор проголосив, що використання української мови в шкільних підручниках може призвести до її впровадження у вищі навчальні заклади, а звідти і в законодавство, суди та адміністративні установи, створивши таким чином «численні труднощі й навіть небезпечні зміни для єдиної російської держави».[23]
Обмежене використання української мови гальмувало розвиток національного руху. Воно також спричинило масову неписьменність. Чимало селян просто не могли добре навчатися, якщо мова викладання була ледь зрозумілою. Вчитель з Полтави на початку XX століття скаржився, що школярі «швидко забували, чого навчилися», коли їх змушували навчатися російською. Інші вчителі помічали, що школярі-українці відчували себе «деморалізованими» в російських школах, їм було нудно і вони ставали «хуліганами».[24] Дискримінація також призвела до русифікації: усі, хто жив в Україні — євреї, німці та інші національні меншини і власне українці — розуміли, що шлях до вищого соціального статусу пролягав через засвоєння російської мови. До революції 1917 року державні та професійні посади, а також ведення бізнесу вимагали відповідної освіти російською, а не українською мовою. На практиці це означало, що амбітні українці, які сподівалися досягти успіху в політиці, бізнесі, науці чи мистецтві, повинні розмовляти російською мовою.
Для припинення розвитку українського національного руху російська держава заборонила українські організації у «громадській та політичній сферах, щоб уникнути політичної нестабільності».[25] У 1876 році цар Олександр II видав указ, що забороняв друкування книжок та періодичної літератури українською мовою, а також її використання в театрах і навіть у музичних лібрето. Він також виступив проти нових благодійних організацій. Одночасно запровадив субсидії для проросійських газет і проросійських організацій. Відкрито вороже ставлення до української преси та української громадськості було притаманне також і радянському режимові (а значно пізніше і пострадянському російському урядові) й мало прецедент також у другій половині XIX століття.[26]
Індустріалізація також прискорила русифікацію, адже будівництво заводів приваблювало в українські міста людей з усіх куточків Російської імперії. До 1917 року лише одна п’ята мешканців Києва розмовляла українською мовою.[27] Відкриття запасів вугілля та інтенсивний розвиток важкої промисловості були особливо стрімкими на Донбасі, вугільному та промисловому регіоні на східному кордоні України. Провідні промисловці в цій місцевості були переважно росіянами, за винятком кількох відомих іноземців. Серед них валієць Джон Юз, який заснував місто і яке сьогодні відоме як Донецьк, а в той час назване «Юзівкою» на честь свого фундатора. Отже, російська стала мовою спілкування на донецьких заводах. Водночас інколи траплялися сутички між російськими та українськими робітниками, а деякі з них перетворювалися на «шалені поножів’я».[28]
На іншому боці кордону в Галичині — провінції, що об’єднала українські та польські землі, національний рух мав менше перешкод. Австрійська держава надала українцям набагато більше автономії та свобод, ніж Росія, чи пізніше СРСР, принаймні тому, що українці з погляду імперії склали зручну конкуренцію полякам у їхній боротьбі за власну державу. У 1868 році українці Львова заснували «Просвіту» — товариство для розвитку культури, яке пізніше матиме багато філій по всій країні. З 1899 року Українська національно-демократична партія (УНДП) вільно працювала в Галичині й мала своїх представників у Парламенті у Відні. Навіть сьогодні колишній будинок Українського Товариства Взаємопомочі залишається однією з найкрасивіших архітектурних споруд Львова XIX століття. Будинок поєднує стилізований український народний декор зі стилем модерн або югендстиль і є красномовним прикладом впливу Відня в Галичині.
23
24
Bohdan Krawchenko,
25
Francis William Wcisło, “Soslovie or Class? Bureaucratic Reformers and Provincial Gentry in Conflict, 1906–1908”,
26
Про українське національне відродження див. Orest Subtelny,
27
Андреа Грациози,
28
Hiroaki Kuromiya,