Выбрать главу

Українська мова стала головною метою. Під час першої великої освітньої реформи в 1804 році, цар Олександр І дозволив використання деяких національних мов у нових державних школах. Українська не входила до цього переліку через те, що її сприймали не як повноцінну «мову», а радше як діалект.[22] Насправді, російська царська влада, як і її радянська наступниця, чітко усвідомлювала, що приховано за політичним рішенням заборонити українську мову, яке тривало до 1917 року. У 1881 році Київський генерал-губернатор проголосив, що використання української мови в шкільних підручниках може призвести до її впровадження у вищі навчальні заклади, а звідти і в законодавство, суди та адміністративні установи, створивши таким чином «численні труднощі й навіть небезпечні зміни для єдиної російської держави».[23]

Обмежене використання української мови гальмувало розвиток національного руху. Воно також спричинило масову неписьменність. Чимало селян просто не могли добре навчатися, якщо мова викладання була ледь зрозумілою. Вчитель з Полтави на початку XX століття скаржився, що школярі «швидко забували, чого навчилися», коли їх змушували навчатися російською. Інші вчителі помічали, що школярі-українці відчували себе «деморалізованими» в російських школах, їм було нудно і вони ставали «хуліганами».[24] Дискримінація також призвела до русифікації: усі, хто жив в Україні — євреї, німці та інші національні меншини і власне українці — розуміли, що шлях до вищого соціального статусу пролягав через засвоєння російської мови. До революції 1917 року державні та професійні посади, а також ведення бізнесу вимагали відповідної освіти російською, а не українською мовою. На практиці це означало, що амбітні українці, які сподівалися досягти успіху в політиці, бізнесі, науці чи мистецтві, повинні розмовляти російською мовою.

Для припинення розвитку українського національного руху російська держава заборонила українські організації у «громадській та політичній сферах, щоб уникнути політичної нестабільності».[25] У 1876 році цар Олександр II видав указ, що забороняв друкування книжок та періодичної літератури українською мовою, а також її використання в театрах і навіть у музичних лібрето. Він також виступив проти нових благодійних організацій. Одночасно запровадив субсидії для проросійських газет і проросійських організацій. Відкрито вороже ставлення до української преси та української громадськості було притаманне також і радянському режимові (а значно пізніше і пострадянському російському урядові) й мало прецедент також у другій половині XIX століття.[26]

Індустріалізація також прискорила русифікацію, адже будівництво заводів приваблювало в українські міста людей з усіх куточків Російської імперії. До 1917 року лише одна п’ята мешканців Києва розмовляла українською мовою.[27] Відкриття запасів вугілля та інтенсивний розвиток важкої промисловості були особливо стрімкими на Донбасі, вугільному та промисловому регіоні на східному кордоні України. Провідні промисловці в цій місцевості були переважно росіянами, за винятком кількох відомих іноземців. Серед них валієць Джон Юз, який заснував місто і яке сьогодні відоме як Донецьк, а в той час назване «Юзівкою» на честь свого фундатора. Отже, російська стала мовою спілкування на донецьких заводах. Водночас інколи траплялися сутички між російськими та українськими робітниками, а деякі з них перетворювалися на «шалені поножів’я».[28]

На іншому боці кордону в Галичині — провінції, що об’єднала українські та польські землі, національний рух мав менше перешкод. Австрійська держава надала українцям набагато більше автономії та свобод, ніж Росія, чи пізніше СРСР, принаймні тому, що українці з погляду імперії склали зручну конкуренцію полякам у їхній боротьбі за власну державу. У 1868 році українці Львова заснували «Просвіту» — товариство для розвитку культури, яке пізніше матиме багато філій по всій країні. З 1899 року Українська національно-демократична партія (УНДП) вільно працювала в Галичині й мала своїх представників у Парламенті у Відні. Навіть сьогодні колишній будинок Українського Товариства Взаємопомочі залишається однією з найкрасивіших архітектурних споруд Львова XIX століття. Будинок поєднує стилізований український народний декор зі стилем модерн або югендстиль і є красномовним прикладом впливу Відня в Галичині.

вернуться

22

Magocsi, A History of Ukraine, 364.

вернуться

23

Українська ідентичність і мовне питання в Російській імперії: спроба державного регулювання (1847–1914): збірник документів і матеріалів, в кн. Геннадій Боряк, ред. (Київ: Інститут історії України НАН України, 2013), 3.

вернуться

24

Bohdan Krawchenko, Social Change and National Consciousness in Twentieth-Century Ukraine (Edmonton, Alberta: Canadian Institute of Ukrainian Studies, 1987), 24.

вернуться

25

Francis William Wcisło, “Soslovie or Class? Bureaucratic Reformers and Provincial Gentry in Conflict, 1906–1908”, Russian Review 47, no. 1 (1988), 1–24, особливо 4; публ. Andrea Graziosi, Stalinism, Collectivization and the Great Famine, in Holodomor Series (Cambridge, MA: Ukrainian Studies Fund, 2009), 9–10.

вернуться

26

Про українське національне відродження див. Orest Subtelny, Ukraine: A History (Toronto: University of Toronto Press, 1988), 221–42; Magocsi, A History of Ukraine, 467–88; Plokhy, The Gates of Europe, 147–98.

вернуться

27

Андреа Грациози, Большевики и крестьяне на Украине, 1918–1919 годы (Москва: АИРО-XX, 1997), 19–21.

вернуться

28

Hiroaki Kuromiya, Freedom and Terror in the Donbas: A Ukrainian-Russian Borderland, 1870s–1990s (Cambridge: Cambridge University Press, 1998), 43.