Однак навіть всередині самої Російської імперії роки, що передували революції 1917 року, були доволі позитивними для України. Українські селяни з ентузіазмом підтримали модернізацію імперської Росії на початку двадцятого століття. Напередодні Першої світової війни їхня політична обізнаність стрімко зростала поруч зі скептицизмом до імперської держави. Хвиля селянських повстань сколихнула Україну та Росію 1902 року; селяни також відіграли важливу роль у революції 1905 року. Подальші заворушення викликали ланцюгову реакцію невдоволень, які занепокоїли царя Миколу II та призвели до офіційного визнання деяких громадянських і політичних прав в Україні, включаючи право публічно розмовляти українською мовою.[29]
Коли Російська та Австро-Угорська імперії раптово розпалися в 1917 та 1918 роках відповідно, багато українців сподівалися, що нарешті вони зможуть створити власну державу. Ці надії були швидко притлумлені, принаймні на території, яка належала Габсбургам. Після короткого, але кривавого польсько-українського воєнного конфлікту, котрий забрав 15 000 українських та 10 000 польських життів, мультиетнічна територія Західної України, головним чином Галичина, разом із найбільш важливим містом Львовом, була включена до складу тогочасної Польщі. Там вона залишалася з 1919 по 1939 рік.
Після Лютневої революції 1917 року в Петрограді (русифікована назва Санкт-Петербурга, тогочасної столиці Росії, з 1914 до 1924 року; після 1924 — назву міста змінено на Ленінград) все ускладнилося. Під час розпаду Російської імперії влада в Києві на короткий час опинилася в руках лідерів українського національного руху, але протягом того недовготривалого періоду жоден із них не контролював Україну повністю. Коли в 1919 році світові політики зібралися у Версалі та окреслили кордони нових європейських держав — сучасної Польщі, Австрії, Чехословаччини та Югославії — України серед них не було. Однак історія України на цьому не закінчилася. Як влучно написав Річард Пайпс, проголошення незалежності України 22 січня 1918 року «відмітило не фінал процесу націєтворення в Україні, а лише його серйозний початок».[30] Кілька буремних місяців незалежності та жваві дебати стосовно національної ідентичності змінили Україну назавжди.
1
Українська революція, 1917
Народе Український! В твоїх руках твоя доля. В сей трудний час всесвітнього безладдя й роспаду докажи своєю одностайністю і державним розумом, що ти народ робітників, народ хліборобів, можеш гордо і достойно стати поруч з кожним організованим, державним народом, як рівний з рівним.
Не в білих рукавичках по лакованій підлозі пройдемо ми в царство соціалізму.
У наступні роки відбудуться ще більші демонстрації, виступатимуть харизматичніші промовці й пролунають професійніші гасла. Проте мітинг, який відбувся в Києві вранці 1 квітня 1917 року (за старим стилем 19 березня), був першим і в цьому була його унікальність. Ніколи до цього український національний рух не набирав такої сили на території колишньої Російської імперії. Вже за кілька тижнів після Лютневої революції, під час якої було повалено царат, усе здавалося можливим.
Майоріло багато стягів, серед них жовто-блакитні — за Україну, червоні — прапори соціалістів. У натовпі крокували солдати, діти, робітники, музиканти й чиновники, котрі несли плакати «За вільну Україну у вільній Росії!» або «Незалежна Україна з власним гетьманом!» Деякі з демонстрантів йшли з портретами Тараса Шевченка. Один за одним промовці закликали присутніх підтримати щойно створену Центральну Раду. Сформована двома днями раніше Центральна Рада проголосила владу над усією Україною.
Нарешті на сцену вийшла людина, яку щойно обрали головою Центральної Ради. Це був Михайло Грушевський — з бородою та в окулярах — той, хто одним із перших представив Україну предметом її власної історії. Автор десятитомної «Історії України-Руси» та багатьох інших наукових праць, Грушевський почав займатися політикою наприкінці XIX століття. Зокрема, перебуваючи в габсбурзькій Галичині, він долучився до створення Української національно-демократичної партії в грудні 1899 року. До роботи в Російській імперії Грушевський повернувся в 1905 році, але в 1914 його було заарештовано, і він знову був змушений поїхати за кордон. Після революції повернувся до Києва переможцем. Натовп голосно вітав його: «Слава батькові Грушевському!»[33] А він у свою чергу відповів: «Присягнемо ж у цю важливу мить, усі як один, що разом будемо боротися і не складемо зброї, аж поки не виборемо рідному краю автономії!» З тисяч грудей залунало: «Присягаємо!»[34]
29
Graziosi,
30
Richard Pipes, “Introduction”, in Taras Hunczak, ed.,
31
Robert Paul Browder, Alexander F. Kerensky, eds.
32
Лев Троцкий.
33
Victor Chernov,