Не можна сказати, щоб ця нота була фальшивою. Габсбурги справді любили свої народи, принаймні тією мірою, якою ці народи означали коронні землі, владу й багатство. Століттями Габсбурги послуговувалися мовами та приймали звичаї, що найкраще підтримували їхнє правління. їхня любов була космополітичною, неперебірливою, егоїстичною, нерозсудливою, а отже, в якомусь сенсі досконалою. їх заледве можна було б співвіднести з якоюсь конкретною етнічною належністю. Як усвідомлював юний Віллі, «з етнічного погляду моя родина була дуже змішаною». Тією мірою, що в Габсбургів була певна успадкована національність — національність їхньої родини. Сучасний націоналізм діє через родинні метафори й стверджує, що люди є братами і сестрами, яких об’єднує своя батьківщина. Яка користь була Габсбургам із таких метафор, коли їхня родина фактично правила століття за століттям і покоління за поколінням; коли в двадцятому столітті мільйони підданців убачали в своєму цісареві батька чи діда, їхня батьківщина була там, де ходили їхні батьки — по цілій Європі; або ж там, де їхні батьки плавали — по цілому світу. Націоналізмові їхніх підданців можна було потурати, його можна було терпіти, а колись, може, навіть вдалося б його опанувати[8].
Тема любови дозволяла зробити перехід від однієї ери габсбурзької історії до іншої. Століттями любов Габсбургів означала шлюби із землями. У дев’ятнадцятому столітті йшлося вже не про любов між габсбурзькими принцесами на виданні та чужими володарями, а про любов між численними народами габсбурзької імперії та їхнім правителем Францом-Йосифом. Любов уже не могла поширювати імперію, але, можливо, ще могла її втримувати. Починаючи з 1848 року, історія правління Франца-Йосифа була історією зростання націоналізму серед його народів; чільним питанням його правління було питання про те, чи можна націоналізм узгодити з вищою лояльністю до його особи і трону. Саме через те, що габсбурзька монархія з десятками народів, які її населяли, не могла стати національною державою, Франц-Йосиф та його уряди шукали й знаходили способи керувати національними відмінностями у час великого національного об’єднання. Останні п’ятдесят років були часом національних компромісів.
Після бойових поразок у війнах з Італією та Прусією Франц-Йосиф і його міністри мусили вести торг зі слабких позицій. Відтак вони робили поступки то одній нації, то іншій. Після італійського шоку 1859 року, в 1860 році цісар Франц-Йосиф оприлюднив Жовтневий Диплом. Цей документ був своєрідною конституцією, що надавала певну владу провінційним зібранням габсбурзьких коронних земель і таким чином умиротворювала традиційні шляхетські правлячі класи давніших націй. Диплом означав, що владу цісаря, загалом абсолютну, на практиці можна було узгодити з регіональними джерелами влади. Після пруської катастрофи 1866 року Франц-Йосиф досяг порозуміння з найбільшою та найпроблематичнішою зі шляхетських націй — угорцями. Угорське повстання 1848 року за своєю вагою залишало всі інші повстання позаду. За умовами Компромісу 1867 року угорська шляхта отримувала контроль над половиною імперії[9].
Після 1867 року Габсбурзька монархія була знана як Австро-Угорщина, а історія її націй розділилася. Угорщина здійснювала політику централізації, яка мала зберегти владу і багатство в руках угорської шляхти. В іншій половині імперії, що не мала назви, але яку звично називають «Австрією», перемогли інші принципи. Австрійська частина імперії була дивним утворенням, що обіймало Угорщину з північного сходу на південний захід, подібно до пишнотілої жінки, яка сидить на камені. Серед її коронних земель були такі протилежності як польська Галичина на північному сході, населена поляками, українцями і євреями, та Істрія з Далмацією на південному заході, які колись належали Венеції, а населяли їх хорвати, словенці та італійці. Між ними лежали старі габсбурзькі коронні землі, провінції, де переважали німці та чехи. Євреї були всюди, але особливо багато їх було в Галичині та у Відні. Правду кажучи, представників усіх націй можна було знайти майже по цілій імперії. Поширеними були асиміляція і двомовність. Великий прошарок імперських службовців та військових офіцерів бачив себе людьми понад та за межами національної належности, чиє покликання полягало у вірному служінні правлячій династії.
Національній політиці Франца-Йосифа, хоч вона й не пасувала до образів сну, не можна було заперечити певної величі. Франц-Йосиф очолив великий та небачений раніше експеримент, метою якого було знайти відповідь на питання: чи може багатонаціональна імперія перетривати у Європі, де правила встановлюють нації; і якщо так, то на яких принципах ґрунтуватиметься її існування? Перший принцип полягав у компромісі з історичними націями, націями з великими шляхетськими класами, які традиційно претендували на право самоврядування. Невдовзі після того, як Габсбурги надали суверенітет над угорськими землями угорській шляхті, адміністративний контроль над Галичиною вони передали шляхті польській. Другий принцип передбачав підтримку селянських суспільств заради зрівноваження тих-таки шляхетських націй. 1848 року Франц-Йосиф скасував рештки кріпацтва. 1867 року він проголосив конституційний закон, який формально урівняв у правах усі нації. Починаючи з 1879 року, міністри Франца-Йосифа поступово поширювали рівне виборче право на всіх дорослих чоловіків, і врешті досягли загального виборчого права на виборах 1907 року. Нижня палата парламенту представляла відтоді населення монархії, а не її шляхту.
9
За умовами Компромісу, Австрія та Угорщина і далі мали спільне військо, міністерство закордонних справ і бюджет, але уряд Угорщини відтепер сам формував свою внутрішню політику. Починаючи від 1867 року, Франца-Йосифа належало називати «Цісарем і Королем» або «Цісаре-Королем» Австрії (імперії) та Угорщини (королівства), його володіння-Австро-Угорщиною; установи його монархії поділялися на цісарські, королівські, або ж цісарсько-королівські, залежно від ситуації. Див. заввагу щодо термінів та мов.