Третій принцип полягав у постійних торгах із чехами. Чехи заселяли Богемію та Моравію, центр монархії; їхні землі були найбагатшими і платили найбільші податки. Важливість чехів полягала в тому, ким вони були й де мешкали, але також і в тому, що вони символізували. Чехи були слов’янським народом, а отже, вказували на майбутнє монархії. Втративши доступ до Німеччини та Італії, Габсбургам судилося правити імперією, населення якої було переважно слов’янським (чеським, польським, українським, словенським, хорватським чи сербським). Німецького населення залишалася приблизно чверть, стільки ж було угорського. Габсбургам треба було дбати про збереження лояльности своїх слов’янських підданців, а це означало вдовільнення амбітного чеського національного руху. Якщо ж незадоволеними залишалися окремі слов’янські нації, то існував ризик їхнього об’єднання проти династії Габсбургів, що її можна було б змалювати як німецьку і деспотичну. До того ж слов’яни могли постановити вступити в союз зі слов’янськими державами за межами габсбурзьких володінь — Російською імперією або Сербією. 1905 року в рідній для Штефана Моравії німців і чехів розділено як політичні групи, яким надано право окремих виборів для дорослих та окремих шкіл для дітей[10].
Початок двадцятого століття був епохою національного відродження. Поети й історики творили національні історії, які мали притягти маси до спільного колективного руху. Національні драми завжди складалися з трьох дій: давнього золотого віку, що йому поклало край вороже вторгнення; затемненого чужою тиранією сьогодення та майбутнього, позначеного визволенням. Поки письменники пряли з соломи селянських націй золото забутої слави, Габсбурги, які й собі були старими алхіміками, спостерігали за ними з фаховим інтересом. Габсбурги прагнули, щоб середня, позначена гнобленням, дія кожної національної драми знаходила свій вияв у місцевих термінах: щоб чехи, наприклад, обмежилися своїми претензіями до місцевих німців, замість того, щоб бачити в Габсбургах гноблячу німецьку династію; або щоб українці вважали себе приниженими жертвами польської шляхти в Галичині, а не Габсбургів, які дали полякам владу. Поки історію оповідали таким чином, габсбурзька монархія могла фігурувати в ролі європейської сцени, на якій розігрується національна драма, а не в ролі актора, якому настав час зі сцени зійти.
Укладаючи компроміси зі шляхетськими націями, Габсбурґи сподівалися вдовольнити їх, перш ніж ті почнуть вимагати повної національної незалежности. Надаючи підтримку селянським націям, Габсбурґи сподівалися причарувати маси в момент їхнього вступу в політику. Ці селянські суспільства, вважали вони, перенесуть традиційну звичку лояльности щодо імперії у вік демократичної політики. Диспути могли лунати в коронних землях, там само могли укладатися й компроміси, а роль арбітра відігравав би Відень. Таким чином Габсбурґи зберегли б центральну позицію, де урівноважували б селянські народи шляхетськими націями; здобували лояльність як тих, так і тих; і скеровували б їхні скарги одне на одного, а не на Відень.
Попри ці підлаштування до модерної політики націоналізму, Франц-Йосиф залишався (за його власним зізнанням Теодорові Рузвелту) останнім монархом старої школи. Прихильний життєписець Франца-Йосифа зазначав, що сила його крилася саме в цілковитому незнанні ідей свого часу. Цісар відмовлявся користуватися телефоном чи ліфтом. Навіть коли вночі йому допікала хвороба, він не погоджувався прийняти свого лікаря, доки той не був належним чином одягнений у формальний сюртук. Він залишався абсолютним правителем, який обґрунтовував свою владу милістю Божою. Конституційне право, голосування для всіх осіб чоловічої статі, навіть сам парламент були дарами від правителя своїм підданцям — дарами, що їх можна було подарувати й відняти. Монарх постановив правити у згоді з конституційним законодавством, що його він надав, і в згоді з законами, що їх приймав парламент. Франц-Йосиф вирішив підтримати поступове поширення права голосу, вважаючи, що це зміцнить його справжню владу. Його девізом було «Viribus unitis», тобто «Об’єднаними силами».
10
Див.: Cohen, Politics of Ethnic Survival; King, Budweisers into Czechs and Germans; Koralka, Ćeśi v Habsburzké rize a v Evropè.