Відтак його привезли до Львова, де очолені Вільгельмом солдати 1918 року підтримали українське повстання. Наступного дня вони мали летіти до Києва, столиці Української Народної Республіки, що її Вільгельм допоміг створити у 1918 році, а також місця його омріяного українського трону в часи степових пригод того літа[327].
20 грудня 1947 року Вільгельм у польоті зі Львова до Києва ділив ковдру з Романом. Двоє чоловіків перешіптувалися українською. Ця подорож була Вільгельмовими першими відвідинами Києва; друзі, напевно, знали, що ці відвідини стануть і останніми. На цей час їхню долю вже, мабуть, було вирішено; вони могли хіба сподіватися не вплутати надто велику кількість інших людей. їхні допити відбувалися у штабі Міністерства державної безпеки на вулиці Володимирській. Ця вулиця, що пробігала через височини міста, була, мабуть, найгарнішою в Києві — якнайкращим місцем для побудови палацу або в’язниці. Були часи, тридцять літ перед тим, коли і большевики, і Габсбурги одночасно мріяли контролювати ці височини. У 1918 році Вільгельм отаборився у степах, вичікуючи вигідної миті для початку наступу на Київ. Тепер Червоний Князь досяг міста своїх мрій. Замість корони, він мав пов’язку на очах; замість трону, його вели у темницю. Ув’язнений із іншими українцями, людьми, що знали про його пригоди у 1918 році, він не приховував свої молодечі мрії стати королем. Коли він розповів про своє життя востаннє, під час другого кола допитів на вулиці Володимирській, що тривали з січня по квітень 1948 року, його історія, здавалося, добігла до свого завершення[328].
29 травня 1948 року совєтський трибунал оголосив Вільгельма винним у спробі стати королем України 1918 року; в очоленні Вільних Козаків у 1921 році; а також у службі на користь британської та французької розвідки під час війни і після неї. Совєтське законодавство було ретроактивним та позатериторіальним, воно сягало через десятиліття до часу перед заснуванням Совєтського Союзу і через простір до земель, над якими Москва ніколи не мала суверенітету. Серед інших неподобств, шпигунську діяльність Вільгельма проти німців під час Другої світової війни потрактовано як злочин супроти Совєтського Союзу. Те ж саме сталося і з тисячами інших східних європейців. Совєтські судді вважали некомуністичні рухи опору однією з форм колаборації з німцями. Ідеологічно це можна було виправдати, вдавшись до марксистської ідеї про те, що нацизм був просто найвищою формою фашизму, а фашизм — природним вислідом капіталізму. Відтак будь-хто з тих, що боролися за будь-який устрій, окрім комуністичного, трактувався союзником нацистів.
Совєтська судова система мала й прагматичніші мотиви. Ті, що чинили опір німцям, — особи, які мали відчуття національної чести й готовність іти на ризик, чоловіки та жінки, що не страшилися пов’язок і солдатських чоботів, зрілі душі, яких не зворушували пропагандистські стяги і переможні паради, — такі люди могли опиратися і совєтам. Не всі вони, звісно, були такі шляхетні, як Альбрехт, чи такі граційні, як Аліса; небагато, зрештою, серед них було й таких чарівних, як Роман, чи таких безсоромних, як Вільгельм. Але всі європейці, що не сиділи, склавши руки, за німців, становили ризик для совєтів. їх краще було позбуватися. 12 серпня 1948 року совєтські офіцери видали розпорядження, за яким Вільгельма мали доправити до в’язниці у західній Україні, де він мусив відбути двадцятип’ятирічне ув’язнення[329].
Шістьма днями пізніше, 18 серпня 1948 року, після трьохсот п’ятдесяти семи днів у совєтському ув’язненні, Вільгельм помер від туберкульозу. То був день народження цісаря Франца-Йосифа, першого покровителя Вільгельма, і сота річниця від приходу Франца-Йосифа до влади під час Весни Народів у 1848 році. Вільгельмові легені, що вдихнули свої найперші подихи біля чистої габсбурзької Адріатики, востаннє видихнули у совєтському в’язничному шпиталі в Києві. Блакитні очі, які 1908 року бачили Франца-Йосифа у всій його славі у Придворній опері, закрилися, маючи перед собою сцену з поржавілих ліжкових рам і порепаних бетонних стін.
Неясно, чи совєти мали намір вбити Вільгельма. Зрештою, вони могли засудити його до смерти. З іншого боку, вони могли надати йому, хворому на туберкульоз і серце, медичну допомогу, а не просто спостерігати, як він згасає. Смерті такого штибу були типовими для совєтської системи; сталінська поліція убила близько мільйона осіб за прямим наказом, і мільйони померли від виснаження у робітничих таборах ҐУЛАҐу, або через занедбання у в’язниці. Якби Вільгельм пережив допити, він, безперечно, швидко помер би у в’язниці.
328
Товариш в ув'язненні Орест Мацюкевич, у його протоколі допиту, ЦДАГО 26/1/66498-фп/148980.
329
Див. Лимарченко, «Постановление», 29 травня 1948 р., і Ткач, «Акт», у ЦДАГО 26/1/66498-фп/148980.