Поки Совєтський Союз поглинав Україну, вбиваючи або висилаючи в ҐУЛАҐ прибічників її національної незалежности, Австрія вперше набувала власного націоналізму. Так само, як у дев’ятнадцятому столітті українська нація виникла внаслідок боротьби за землі біля кордонів Габсбурзької та Російської імперій, австрійська нація самоствердилася під час напруги між супердержавами на початках Холодної війни.
Совєтська звичка призводити до зникнення людей у Відні була лише дрібним прикладом політики Москви у всіх підконтрольних їй регіонах Європи. Ці ж речі на значно більшій шкалі відбувалися в Польщі, Угорщині, Румунії, Болгарії і Чехословаччині — країнах, що встановили комуністичне правління у 1946, 1947 і 1948 роках. У Німеччині та Австрії, що їх совєти окупували спільно із західними державами, союзники воєнного часу зрозуміли, що не можуть погодитися щодо умов свого відходу. На кінець 1940-х років Москва й Вашингтон зіткнулися у глобальному змаганні за владу. Холодна війна почалася по-справжньому. Заклопотані питаннями Німеччини, Кореї і гонки атомних озброєнь, американці й совєти не мали ані часу, ані зайвої уваги для Австрії. Іноземні війська не виведено з країни аж до 1955 року, через десятиліття після завершення війни. За умовами підписаного в тому році державного договору, Австрія знову отримала суверенітет, погодившись на суворе дотримання військового та політичного нейтралітету.
За десятиліття принизливої окупації з боку чотирьох держав австрійці розвинули собі національний міт, що наголошував на їхньому стражданні від німців у 1938–1945 роках, а потім від союзних держав у роках 1945–1955. Той факт, що впродовж першого з цих періодів Австрія була радше частиною Німецького Райху, аніж його жертвою, забуто. Під час Другої світової війни союзники погодилися відновити Австрію в ролі незалежної держави. У надії збудити підтримку для антинімецької справи, вони трактували Австрію як «першу жертву» Гітлера. Таке охарактеризування по війні радо прийняли й самі австрійці.
1955 року їхня історія почалася заново, із засновку, що самі австрійці фактично не несли відповідальности за своє минуле. Як і всі нації, які в дев’ятнадцятому столітті кинули виклик габсбурзькому правлінню, нова австрійська нація прийняла наратив власної історії, що складався з трьох частин: невиразного золотого віку в далекому минулому, недавнього проміжного періоду іноземного гніту і сьогодення національного визволення. Популярну історію габсбурзького періоду зведено до низки образів — більш чи менш тих самих, що їх показано Францові-Йосифу як картини сну на святкуванні його ювілею у Придворній опері 1908 року.
Самопрезентація Австрії, наскільки можливо, уникала політики, наголошуючи натомість на культурі, найперше музиці. Однак інколи музика у Відні лунала надто тихо. Єврейські диригенти й композитори, що займали чільні позиції у віденській культурі з того часу, як Придворну оперу у 1897 році очолив Ґустав Малєр, у 1930-х роках покинули країну, або ж загинули у Голокості. Роман, студент музики, що відклав свої книжки заради того, щоб шпигувати проти німців, також покинув місто не з власної волі. Його та українську справу, що коштувала йому сповненого задоволень життя у повоєнній Австрії, забуто. Ніщо в австрійській сучасності не вимагало згадок про колишні зв’язки Відня з Україною.
Австрія втратила Україну — не лише за залізною завісою, що пробігала на відстані якихось п’ятдесятьох миль на схід від Відня, а й за інтелектуальними межами нової національної ідентичности, що її австрійці для себе творили. За Габсбургів Австрія ніколи не була нацією: вона була чимось понаднаціональним, ототожненням із монархією та імперією. Для того, щоб стати нацією, Австрії треба було віддати своє вище щодо інших становище і прийти в модерну Європу одним народом серед багатьох. Нейтральна Австрія прагнула безпеки, схиляючись до Заходу, уникаючи ризикованих зв’язків зі Сходом. Її економіка діяла добре у світі, де чимраз більше важили послуги, фінанси та імідж. Зависла між Сходом і Заходом, окупована великими державами, а потім зациклена на собі, Австрія була досконалим витвором свого віку. Характеризувало її багатство, успіх, демократія і шизофренія щодо недавнього минулого[334].
Республікою Астрія визначала себе у протиставленні не лише до свого нацистського, а й до габсбурзького минулого. Таку постать як Вільгельм, із його габсбурзьким прізвищем, українською ідентичністю, фашистським моментом і провокативно антикомуністичною поставою, слід було забути. Його й забули — в Австрії і на цілому Заході. Коли у серпні 1947 року Вільгельма заарештовано, совєтські наглядачі зняли у нього із зап’ястя годинник фірми Омега. Цю ж марку згодом на срібному екрані носив Джеймз Бонд. Вигадана родина Бондів навіть привласнила собі габсбурзький девіз: «Світу замало». У 1963 році, коли творець Бонда Іян Флемінг визнав цей факт, лише жменька європейців ще могла б згадати габсбурзьке походження девізу. На той час, коли Джеймз Бонд носив годинник Омега Сімастер у фільмі Золоте око 1995 року, можна припустити, що ніхто із близько вісімдесятьох мільйонів осіб, які побачили фільм, не згадав про Вільгельма.
334
Для розгляду особливостей національної ідентичности австрійців потрібна була б окрема розвідка. Класичною працею щодо високої політики в Австрії до 1955 року є Stourzh, Um Einheit und Freiheit. Щодо нейтралітету: Gehler, «From Non-Alignment to Neutrality». Щодо культури: Menasse, Erklär mir Österreich, а також Wagnleitner, Coca-colonization and the Cold War.