На чолі з отцем Йоахимом четверо дітей Аліси, які тепер перебували на сьомому десятку життя, подали три позови. Перший просив анулювання повоєнної передачі броварні польській державі на тій підставі, що передача ця порушувала тогочасне законодавство. Це був либонь переконливий аргумент; броварню націоналізовано, виходячи із закону про сільське господарство. Другий позов просив сплати величезного відшкодування за неспроможність польської держави вшанувати законне право Габсбургів на броварню перед її приватизацією. Таке міркування теж було не з найгірших, але не мало особливих шансів на перемогу: польська держава не мала таких грошей, щоб відповісти на цю вимогу, та й весь сенс приватизації в тому й полягав, щоб зібрати готівку. У третьому позові родина просила в судів заборонити броварні зображати на етикетках пляшок і банок із пивом габсбурзьку корону й герб.
Спершу Габсбурги програли позов щодо символів. 2003 року верховний суд Польщі постановив, що інтелектуальна спадщина Габсбургів була громадською власністю. Історія Габсбургів була історією Польщі, отже, належала вона усім. Особливі родинні традиції Аліси, Штефана, Альбрехта й інших польських Габсбургів належали місту Живець. Високий суд Польщі виснував, що Польща всотала в себе традиції Габсбургів у ті десятиліття, протягом яких самі Габсбурги не могли залишатися в країні. Така іронія не тішила людей, що були свідками того, як їхню родинну власність відібрали тоталітарні держави, а самі вони провели свої дорослі життя в екзилі. Діти Аліси безперечно були поляками, принаймні в певному сенсі, й володіли польською мовою так само добре, як адвокати, що відстоювали їхні інтереси, й судді, що приймали рішення. Поза сумнівом, вони були більш польськими за нових власників броварні, фірму Heineken[337].
Залишалися лише переговори з Heineken, чиї акціонери на кінець 2005 року володіли близько дев’яноста вісьмома відсотками акцій живецької броварні. У Габсбургів, які відмовилися від свого позову на відшкодування за похапну приватизацію, залишалася лише одна судова справа — щодо питання законности початкового переведення броварні у власність польської держави. У грудні 2005 року вони погодилися відмовитися й від цього позову в обмін на гроші.
Нині живецька броварня є беззаперечною власністю Гайнекену. Габсбурзьку корону зображено на кожній пляшці пива. Польських Габсбургів, Алісину гілку родини, зведено до корпоративного знаку й піднесено як національні символи. У ці ж роки нащадки Зіти, спадкоємці габсбурзьких престолів, боролися за місце для своєї родини у новій політиці вільної Європи.
Сама Зіта жила до магічного року 1989, коли народи східної та центральної Європи, нації давніх габсбурзьких володінь, знову почали стверджувати свою суверенність. Слідом за Польщею пішли Угорщина і Чехословаччина, дві країни, що цілком складалися із колишніх габсбурзьких земель. Кінець Совєтського Союзу 1991 року звільнив Україну, до якої увійшли частини давніх габсбурзьких коронних земель Галичини та Буковини. Південніше, в Югославії, вибухнула війна, і найтяжчі бої точилися в колишній габсбурзькій провінції Боснії. Хорватія, держава, що складалася з давніх габсбурзьких володінь, боролася проти Сербії, тієї вічної подразниці Габсбургів.
Зітин син Отто, що його виплекано на габсбурзьку реставрацію у 1930-х роках, все ще був задіяним у політиці — членом консервативної німецької партії, що грунтувалася в Баварії, і депутатом до Європейського Парламенту. Він мав чимало думок щодо облаштування нової Європи. Із розпадом Югославії Отто закликав держави Європи визнати віднедавна незалежну Хорватію. Чільник сербського військового утворення Аркан Тигр нагадав йому, що сталося з Францом-Фердинандом, коли той ткнув свого носа у балканську політику. Отто відреагував на погрозу особистими відвідинами Сараєва, приїхавши, за його словами, «молитися за те, щоб це коло трагедій замкнулося». Мав Отто і свої візії щодо інших націй, чиї історії розпочалися з Габсбургами — найпомітніше щодо України. 1935 року Вільгельм потрапив в осердя скандалу в Парижі, позбавивши Отто габсбурзького союзника в Україні й осоромивши цілу родину. Через сім десятиліть після цього розчарування Отто знову підняв голос щодо України. Наприкінці 2004 року він заявив, що майбутнє Європи вирішуватиметься у Києві та Львові[338].
337
Див. Badeni, Autobiografia. Історію позовів почерпнуто із пресових повідомлень у часописах Gazeta Wyborcza і Rzeczpospolita, а також із Spyra, Browar Żywiec, 73–75.
338
Хорватія: Brook-Shepherd, Uncrowned Emperor, 193–194. Сараєво: New York Times, 7 квітня 1997 p., 6. Україна: Дашкевич, «Вільгельм Габсбурґ і історія», 68. Див. також інтерв'ю у Кореспонденті від 15 червня 2007 р.