Отто мав слушність. Україна була найбільшою і найбільш населеною постсовєтською республікою в Європі, країною з площею Франції і п’ятдесятьма мільйонами мешканців. Із цього погляду, вона була лакмусовим папірцем того, чи може демократія поширитися на посткомуністичну Європу. Більшість із колишніх комуністичних країн на захід від України пройшли через більш чи менш успішні перетворення на виборчі демократичні системи із ринковою економікою. Росія, східна сусідка, не спромоглася встановити впізнаваних форм ані одного, ані іншого, але могла покластися на державну інфраструктуру й державні еліти Совєтського Союзу. Україна, колишня совєтська республіка, майже без історії незалежного існування мусила створити цілий апарат незалежної держави, на додачу до демократичної системи й ринку. Як і всі європейські держави, що пережили комунізм із самого початку, від заснування Совєтського Союзу, Україна зазнала певних труднощів із цим дуже підставовим перетворенням. Ідея держави як чогось об’єктивного, чогось такого, що існує поза особистим контролем її чільників, була цілком новою. Коли у час вельми підозрілої приватизації творилися величезні маєтки, державу почали сприймати як захисницю економічних баронів, що їх називали олігархами.
У перших роках двадцять першого століття Україна сповзала до олігархічного авторитаризму, за правління президента із дуже значними повноваженнями і в мінливому оточенні надзвичайно багатих чоловіків і жінок, які зокрема контролювали телевізійні медії. Наприкінці 2000 року, у найбільш голосному з незчисленних скандалів, президентський тілоохоронець оприлюднив авдіоплівки, на яких хтось із голосом, дуже схожим на голос президента Леоніда Кучми, віддавав наказ прибрати журналіста. Цей журналіст, Георгій Ґонгадзе, був редактором інтернет-сторінки під назвою Українська правда, що відрізнялася від скорумпованих телевізійних медій і критикувала адміністрацію президента. Його обезголовлене тіло знайдено декількома місяцями раніше. У ході президентської кампанії 2004 року опонента власноруч обраного президентом наступника отруєно діоксином. Доза отрути жахливо спотворила колись вродливе обличчя Віктора Ющенка[339].
Та скалічений і зболений Ющенко не здався і переміг на виборах, як вказували екзит-поли. Коли адміністрація Кучми у листопаді 2004 року сфальсифікувала вибори, прибічники Ющенка з’їхалися до Києва, вимагаючи перерахування голосів. Вони стояли на замерзлій бруківці біля київського Майдану Незалежности, стояли сотнями тисяч, стояли тижнями. Вони протиставилися погоді й вельми реальній загрозі насилля. На відміну від українських патріотів у будь-яку іншу мить історії, вони мали могутніх союзників на Заході. Завдяки тиску з боку Європи та Сполучених Штатів і за посередництвом Польщі вони добилися успіху. Вибори проведено ще раз, голоси пораховано, Ющенко переміг, а принцип демократії відновлено.
Тим часом у Росії, Сполучених Штатах і Європі багато людей розуміли так звану Помаранчеву революцію в етнічних рамцях. Прибічників Ющенка змальовано у значній частині світових медій як етнічних українців, людей, чиї дії якимось чином визначало родинне походження. Противників демократії не менш сумнівно зображено росіянами. Хоча то був перший випадок, коли українську націю у великих часописах представлено у такому вигідному світлі, журналісти не мали підстав таким чином ототожнювати етнічну приналежність з політикою. Бездумний поспіх, із яким східноєвропейську політику класифіковано в суті своїй як питання раси, означав інтелектуальну перемогу національної політики Гітлера та Сталіна над лагіднішим і менш чітко окресленим спадком Габсбургів[340].
Та сама Помаранчева революція була політичною помстою Габсбургів. 1918 року Вільгельм здійснював політику «українізації», намагаючись розтлумачити україномовним селянам їхню належність до нації, що заслуговує на державу. Він не досягнув тоді успіху, як не добилися його жодні інші українці, що боролися за незалежність у ті революційні роки. Але після 1918 року українською культурою не могли більше нехтувати навіть совєти. Попри жахливі політичні утиски, що їх зазнала совєтська Україна, в культурній політиці совєти втілювали в життя власний варіант «українізації», використовуючи те ж слово, що й Вільгельм, у надії створити українську совєтську еліту, що відзначалася б лояльністю до комунізму. У 1945 році совєти зробили те, про що Габсбурґи мріяли 1918 року: вони об’єднали всі українські території в межах власної багатонаціональної держави, таким чином претендуючи на розв’язання українського питання. Коли у грудні 1991 року Совєтський Союз упав, Україна мала потрібну форму для незалежної держави. Кордони совєтської республіки окреслили незалежну країну[341].
339
Ті, що шукають паралелей із Габсбурґами, можуть їх знайти: Ющенка лікували у тій же приватній лікарні у Відні, що і Лео фон Габсбурґа 1937 року; а сам напад, як і Вільгельмів скандал 1935 року, знищив образ привабливого українського чільника. Найбільш схожою на Вільгельма учасницею Помаранчевої революції була, мабуть, Юлія Тимошенко. Вільгельм був Червоним Князем, ерцгерцогом, що пов'язував себе з селянами; вона була газовою принцесою, олігархом в енергетичній галузі, що навчилася любити простий народ. І хоча вони обоє мали чудовий вигляд у традиційних українських вишиванках, вона носила сукні на публіці із більшим успіхом. За розлогішим обговоренням див.: Garton Ash and Snyder: «Ukraine: The Orange Revolution». Див. також дві праці Ендрю Вілсона (Andrew Wilson): Ukraine's Orange Revolution та Virtual Politics.
340
У 1991 році українські патріоти не мали особливої підтримки ані з Європи, ані із Сполучених Штатів. У надії втримати Совєтський Союз цілим, Президент Джордж Буш виголосив свою знамениту промову, знану як «Chicken Kiev», або ж «Котлета по-київськи». Наприкінці 1940-х та початку 1950-х років жменьку українських націоналістів взяли до себе західні розвідувальні служби, але то були маргінальні зусилля у безнадійній справі. Чимось, що нагадує виняток із цього правила, можна вважати окупаційну політику Вільгельма 1918 року. Варто згадати також толерантну політику щодо українців із боку Генрика Юзевського на міжвоєнній польській Волині. Див.: Snyder, Sketches from a Secret War. Щодо України як політичного вибору див.: Rudnytsky, Essays; Szporluk, Russia; а також Shevel, «Nationality in Ukraine».
341
Щодо цієї непростої історії див.: Martin, Affirmative Action Empire, а також Yekelchyk, Stalin's Empire of Memory.