Коли, зрештою, український уряд загруз у корупції, національна ідея знову стала доступною у вигляді принципу народовладдя або ж демократії. Під час Помаранчевої революції 2004 року українські патріоти пішли на ризик, аби відстояти таку візію України, у якій громадяни матимуть голос у врядуванні. У подіях 1991 і 2004 років непропорційно важливу роль відіграли люди із колишньої габсбурзької провінції Галичини. Численні українські патріоти були греко-католиками, членами церкви, що її Габсбурґи захищали, а совєти заборонили. Та вони відстоювали українську націю не з міркувань етнічних, а радше як політичний вибір. Відважний журналіст, якому відтято голову, народився на далекому від України Кавказі. Київ — місто, де відбувалася українська революція, — розмовляє російською[342].
Нація є питанням не так мови, як любови. У вірші, що його Вільгельм замолоду написав українською мовою, якою тоді ще ледве володів, ішлося про спільний із його загонами поступ до національної свободи «зимною землею» України. У свій більш миролюбний спосіб учасники Помаранчевої революції також обрали зимну землю. Вони також поставили намети в надії здійснити певну ідею національної свободи. На їхнє щастя, жили вони в такій Європі, де свободи можна було добиватися, не вдаючись до насилля. Частина їх розмовляла українською, частина — російською, більшість — обома мовами. Гріючи повітря і бруківку своїм двомовним коханням у своїх помаранчевих наметах, вони, безперечно, діяли в дусі Вільгельма[343].
Революціонери в тих помаранчевих наметах часом мали два прапори: України і Європейського Союзу. Можливо, Отто трохи перебільшив, коли 2004 року сказав, що майбутнє Європи вирішиться в Україні. Повернувшись до Києва у 2007 році, він висловися трохи інакше: «Ви європейці, ми європейці». Помаранчева революція була найважливішим кроком на захист демократії у Європі початку двадцять першого століття[344].
Для українців на початку двадцять першого століття Європа була зовсім іншим зразком, аніж на початку двадцятого. Європа 1910-х, 1920-х, 1930-х і 1940-х років принесла падіння імперії, а потім демократії у політиці; інфляцію, а потім депресію в економіці; підозру, а потім війну в міжнародних стосунках. Привабливими і модерними європейськими моделями, за якими пішла частина українців, були фашизм і комунізм. Під час Холодної війни, у 1950-х, 1960-х, 1970-х і 1980-х роках, вільні держави Європи взяли участь у тривалому і мирному процесі економічної та політичної інтреграції. На 1990-ті роки Європейський Союз містив зону вільної торгівлі, митний союз, зону вільного внутрішнього руху, спільний зовнішній кордон, спільну валюту і спільний суд. Цей поступ уможливила військова присутність американців і повоєнний економічний бум. Вимагав він до того ж прийняття демократії і держави соціального добробуту, а також підтримку спільних для континенту інтересів, особливо в галузі фінансів і торгівлі. Так постала нова візія Європи — єдина, яку знали помаранчеві революціонери[345].
У певному вузькому й обмеженому розумінні, історія цієї нової Європи, що рухалася до об’єднання, була теж історією Габсбурґів. У 1946 і 1947 роках Вільгельм ризикував життям заради виконання завдань від французької політичної партії Mouvement Républicaine Populaire. Цей рух був політичною домівкою Робера Шумана, що став основоположником європейської єдности. Шуман розробив ідею Європейської Спільноти Вугілля та Сталі. Ця заснована 1951 року установа стала першим кроком на шляху до економічної та політичної інтеграції Європи. Отто вклав усю вагу консервативного монархізму (хай якою вона була) у підтримку проекту європейської інтеграції. Коли його у 1979 році обрано депутатом Європейського Парламенту, йому було вже шістдесят сім років. Там він служив два десятиліття, до 1999 року. Отто відстоював ідею розширення Європейського Союзу на схід після революцій 1989 року, а також підтримував демократію в Україні у 2004-му.
342
У пізнішому виданні свого Formation of the Soviet Union Ричард Пайпс зазначає, що оминув увагою вплив Габсбурґів на українське націєтворення. Дилеми, що переслідували інкорпорацію західної України до складу Совєтського Союзу, див.: Szporluk, Russia, 259–276. Найкраще відоме мені визначення національної ідентичности походить із: Golczewski, «Die ukrainische und die russische Emigration», 77: «Die Zugehörigkeit sagte weniger etwas uber Ethnos, Sprache, Konfession, als über das Bekenntnis zu einer historisch-politischen Ordnungsmöglichkeit aus». (Належність ця говорила не так про етнос, мову, віровизнання, як про прихильність до можливости певного історико-політичного ладу).
343
Ще одне бачення історичної ролі Відня і Галичини можна знайти у: Szporluk, «The Making of Modern Ukraine».
345
Найкращим вступом до цього періоду нині є: Judt, Postwar. Надзвичайну цінність мають також Mazower, Dark Continent і James, Europe Reborn.