Держави центральної та східної Європи, що вступили до Європейського Союзу у двадцять першому столітті, не є наслідком великих національних об’єднань, що становили таку загрозу Габсбурзькій монархії. Держави, що виникли унаслідок цих великих національних об’єднань, — які фактично відійшли в минуле, навіть якщо їхні назви живуть далі, — повторили багатонаціональну історію Габсбурґів, хоча у швидшому темпі, з більшою жорстокістю і з кривавішим завершенням. Держави, що подалися на вступ до Європейського Союзу, є упокореними й етнічно вичищеними залишками грандіозних національних проектів минулого. Югославія, Чехословаччина й Польща, чиїх національних об’єднань Габсбурги слушно боялися, або розпалися, або значно зменшилися в розмірах, перш ніж вступити до Європейського Союзу. Насправді площа пересічної європейської держави нині приблизно рівна площі габсбурзької провінції столітньої давнини. Габсбурзька провінція Галичина була за розміром більшою, аніж половина суверенних держав у Європі початку двадцять першого століття. Хоча менші національні держави нині рідко мають ті ж імена, що й габсбурзькі землі, становище їхнє майже не змінилося. Вони шукають об’єднання, бо замалі для того, щоб уявити справді суверенне існування, занадто бідні з огляду на ресурси й освічені еліти, аби прийняти виклики глобалізаційного віку.
Україна, проект національного об’єднання, що його передбачив Вільгельм, постала пізно й під іншим покровительством. Для українців, особливо тих, що походять із колишньої габсбурзької Галичини, питання про форму майбутнього європейського об’єднання залишається відкритим. Україна як цілість, держава велика, неоковирна й бідна, не має значних шансів у близькому майбутньому приєднатися до Європейського Союзу. Деякі українці Галичини розважають над відокремленням від незалежної України, для створення якої зробили так багато, у надії вступити до Євросоюзу. Якщо вони так зроблять, то повторять дії чехів, які покинули Чехословаччину, і словенців, які покинули Югославію, — тобто колишніх габсбурзьких народів, що полишили великі національні проекти дев’ятнадцятого століття заради європейської ідеї двадцять першого.
У кожному разі, об’єднання, про яке тут ідеться, не буде, як у минулому, ані національним, ані імперським, але європейським — у такому сенсі, який, видається, ніхто не спроможний окреслити. На відміну від Габсбурзької монархії, Європейський Союз є спілкою суверенних держав, що з власної волі вирішили об’єднати свій суверенітет. Тоді як Габсбурзька монархія була безладним зібранням низки різного штибу історичних утворень із різними стосунками до корони, Європейський Союз складається з модерних держав, чиї відносини чітко визначає загальноєвропейське законодавство й адміністративна практика. Європейську політику формує зібрання урядових міністрів із держав-членів. Відтак порівняння між Габсбурзькою монархією та Європейським Союзом є не більш ніж натяком.
Та справжні подібності між ними існують. «Європейська» ідентичність сьогодення, так само, як «австрійська» ідентичність пізньогабсбурзького періоду, виходить за межі національних сентиментів, але не виключає їх. Європейці виявляють, що їх об’єднує, коли покидають Європу, — так само, як австрійські письменники створили габсбурзьку ностальгію в екзилі. В обох випадках ця ненаціональна ідентичність є найбільш відчутною і найкраще артикульованою поза межами регіону, що її породив. Як і габсбурзькі письменники до них, європейські еліти страждають на неуникненне відчуття іронії, яке коріниться в жахливому безладі переплетених установ і численних мов; його підтверджує ледь пригадувана істина про те, що ця система миру постала з війни. Національні компроміси Габсбургів вийшли із неспроможности монархії перемогти на війні; європейська інтеграція почалася через те, що Німеччина програла війну, перемога в якій була б ще страшнішою. Цей гніт іронії не дозволяє європейцям вихваляти свою систему.
На початку двадцять першого століття Європейський Союз перебуває, так би мовити, у становищі Габсбурґів: він контролює величезну зону вільної торгівлі, стоїть в осерді економічної глобалізації, не має розлеглих морських володінь, ані здатности демонструвати вирішальну військову потугу у вік непередбачуваного тероризму. Наприкінці 2007 року австрійський міністр закордонних справ гордо говорила про зняття прикордонного контролю між її країною та сусідами на схід. Ця політика Європейського Союзу повернула стан справ, що панував у 1914 році, коли габсбурзькі підданці могли мандрувати з кінця в кінець цих самих земель узагалі без будь-якої документації. Як і габсбурзька династія, Європейський Союз не має національної ідентичности, але змушений давати раду з національним питанням у своїх складових частинах і вздовж своїх кордонів. Габсбурґи досягали найбільших успіхів тоді, коли підходили до національних питань із тактом, економічним тиском і обіцянкою бюрократичних посад. Європейці, що володіють вельми обмеженими військовими силами, не мають іншого вибору, крім як вдатися саме до цієї політики. Загалом, вона спрацьовувала досить добре[348].
348
Щодо кордонів: Обідні зауваги Урсули Пляснік у Kanzleramt, Відень, 10 листопада 2007 р.