Габсбурґи ще вважали себе великою військовою потугою, коли такою вже не були; європейці не плекають таких ілюзій. Звісно, що без війська Європейський Союз нічого не міг вдіяти, аби спинити югославське кровопролиття 1990-х років, як не міг і достатньо голосно висловити свою думку щодо американського вторгнення до Іраку 2003 року. Коли того ж року американський дотепник Роберт Кейган порівняв власну країну з войовничим Марсом, а Європейський Союз із люблячою Венерою, то повторював пораду, що її більш ніж п’ять століть перед тим Габсбурґам дав угорський король: «Нехай інші воюють! Ти, щаслива Австріє, одружуйся. Те, що іншим дає Марс, тобі дарує Венера». На відміну від Габсбурґів, Європейський Союз насправді не може збільшувати свої території через шлюб — але цій політичній одиниці не бракує залицяльників. Помаранчеві революціонери, які наступного року поставили намети на підтримку демократії, безперечно, перебували в таборі Венери, а не Марса.
Габсбурґи почувалися змушеними цивілізувати велику імперію шляхом поширення вказівок і бюрократії на східну Європу. Європейський Союз експортує цивілізаційну місію до самих країн-кандидатів, вимагаючи від них перед проханням про вступ покращити власні закони і просвітити власних бюрократів. Габсбурґи опинилися в оточенні націй, що їх частково самі створили. Європейський Союз оточено слабкими державами, що створені на його подобу.
Габсбург і європеєць Вільгельм мріяв про Америку. Він походив із володіння, що відзначалося національною толерантністю, і сам був свідченням тих можливостей змін та асиміляції, що були її дарунком. Як про Габсбурзьку монархію у часі Першої світової війни писав один із Вільгельмових сучасників, письменник Гуго фон Гофманшталь: «Якщо десь існує Америка, то вона тут». «Viribus unitis», латинський девіз цісаря Франца-Йосифа означає практично те ж, що й напис на Великій Печаті Сполучених Штатів — «Е pluribus unum». Перший каже: «Об’єднаними силами», другий: «Із багатьох одна». Вільгельма, якого навчено бачити країни як особисті нагоди, вабила країна можливостей. Він розповів совєтському допитувачеві, що хотів полетіти до Америки на дирижаблі, а габсбурзькому посадовцю — що прагнув емігрувати до Сполучених Штатів. У цьому, видається, був цілковитий сенс. Чи може для чоловіка, що обирав собі національності, бути краща країна, ніж та, що сама є вибором?
Скільки, зрештою, американських батьків-засновників народилися американцями? Рівно стільки ж, скільки й суб’єктів цієї книжки, що народилися українцями: жодного. Основоположники США народилися британськими підданцями різного походження — і стали американцями у процесі створення Америки. Те ж значною мірою стосується і ранніх поколінь українських політиків. Вільгельм народився Габсбургом. Казимир Гужковський, що запровадив його в політику; Андрей Шептицький, його найважливіший наставник, а також Ян Токарі, його приятель впродовж 1930-х років, — усі вони були українцями, що походили з польських шляхетських родин. Його військовим союзником в українських степах був Всеволод Петрів, який щойно долучився до української справи після того, як прожив життя росіянином. Постійним товаришем Вільгельма там само був Франсуа-Хав’є Бонн, який народився бельгійцем. Микола Василько, Вільгельмів напарник на мирних перемовинах у Бресті, був нащадком шляхетного румунського роду. Першим президентом України був Михайло Грушевський, мати якого була полькою. Грушевський був одним із двох найупливовіших українських істориків усіх часів. Другим був Іван Рудницький, який, за приписами юдейського релігійного закону, був євреєм[349].
349
Вільгельмові прагнення: ПДГ, 5 вересня 1947 р., ЦДАГО 26/1/66498-фп/ 148980/1/27; Julius Lustig-Prean von Preansfeld, «Lebensskizzen der von 1870 bis 1918 ausgemusterten 'Neustädter'», KA, Gruppe 1, Band 2, c. 536. Під юдейським законом я маю на увазі Галаху. Матір'ю Рудницького була Мілена Рудницька, одна з представниць української «Групи п'ятьох», видатна парламентаристка, феміністка і письменниця. Її матір'ю була Ольга Шпіґель.