Ці українці поводилися так само, як і американські революціонери, — вони чинили опір імперії, водночас стверджуючи, що втілюють найкращі її принципи; вони намагалися заснувати незалежну державу й таким чином створити для себе нову політичну ідентичність. Видатна відмінність полягає не в намірах, а в наслідках: українці не спромоглися з першої спроби збудувати державу. Їхні революційні війни, у яких брав участь і Вільгельм, завершилися поразкою, а не успіхом. Війни ці точилися за менш сприятливих обставин, із слабшими союзниками і проти безжальніших ворогів, аніж Американська революційна війна. Українську національну ідею не вдалося вписати у конституцію, як цього прагнув навіть монархіст Вільгельм. Замість цього, після поразок 1918–1922 років, український націоналізм підхопили радикали — частково люди розчаровані, частково циніки, частково представники чужих держав, що прагнули поневолювати й експлуатувати. Впродовж значної частини двадцятого століття крайня правиця і крайня лівиця зосереджували свою увагу на питанні етнічної належности — правиця через відчайдушну віру у приховану українську національну волю, яка могла визволити країну від комунізму; лівиця через те, що прагнула звести Україну до народної культури, яка потребувала совєтського правління. Та українська ідея, як і ідея американська, була за своїм походженням політичною. Ідея ця була справою вибору для Вільгельма, як і для його друзів.
Коли у двадцятому столітті визначати й регулювати національну належність почали держави з потужними поліційними силами і розширеними бюрократичними апаратами, здійснювати такий вибір стало важче. Батько Вільгельма хотів бути поляком, але за громадянство мусив підкупити польську державу землею і майном. Прагнув бути поляком і брат Вільгельма Альбрехт — але німці катували його і відібрали його власність за те, що він не визнавав своєї німецькости; після цього його землі захопили комуністи, які стверджували, що він насправді німець. Вільгельм хотів бути австрійцем і українцем, але австрійська держава скасувала його громадянство після того, як він загинув у совєтській Україні. Вільгельм помер 1948 року, Альбрехт — 1951-го, у темній середині двадцятого століття, коли вибір національної належности став майже неможливим. Поки в Польщі й Україні при владі залишалися комуністи, життя цих двох осіб не можна було ані наслідувати, ані записати.
Спокусою було б, звісно, трактувати їхню трагедію як справу минулого. Зрештою, Польща та Україна є нині вільними країнами, в яких панує демократія. Та навіть найвільніші з нинішніх суспільств не дозволили б такий вибір, який зробили Габсбурги. Держава, а також ринок, класифікують нас за допомогою знарядь і з точністю, що у Вільгельмові часи була немислимою. Життя, подібного до його життя, не буде вже ніколи. Сьогодні було б неможливо видавати себе принцесою Яви в Європі, як це робила Мата Гарі, або тримати по одній дружині на кожному узбережжі Америки, як Анаїс Нін. Може, це й не так зле. Та, безперечно, здатність творити і змінювати тотожність лежить близько до осердя будь-якої ідеї свободи — чи то свобода від утисків інших, чи свобода стати собою. У свої найкращі часи Габсбурги мали таку свободу, якої ми не маємо — свободу винахідливого й цілеспрямованого самостворення. Помилкою було б віднести її на рахунок категорій занепадництва і звиродніння, як це не раз чинилося у двадцятому столітті. Габсбурги користали з переконання, що вони є державою, а не її підданцями. Та чи не цього ж, зрештою, прагне вільна людина — належати до уряду, а не бути його знаряддям?
Навіть у прискіпливо контрольованій публічній сфері наших часів чужинці ще можуть долучитися до національної одиниці й упливати на національну політику. Зважмо на угорську й сефардичну єврейську спадщину Ніколя Саркозі у Франції, чи афро-гавайсько-індонезійське дитинство Барака Обами у Сполучених Штатах — а це двоє чільних політиків у двох найбільш націоналістично налаштованих країнах цілого світу. Принаймні в рамцях демократичних устроїв, де їхні голоси враховуються, усі громадяни мають певну міру контролю над тим, у який спосіб вони належать до своїх націй. Можливо, вони матимуть більше певности в нетрадиційному виборі, якщо зрозуміють, що засновники кожної нації були людьми неслухняними й непередбачуваними, чоловіками і жінками з уявою та амбіціями. Сталь кожного національного монументу колись була розплавленою.
Нація повернена вперед. Вона твориться і змінюється щодня. Якщо ми віримо в те, що нація живе у впорядкованих переказах історії, що їх нам дають наші чільники, то нашій історії кінець.