Нині населення Європи живе довше, ніж будь-коли раніше, а також краще. У міру можливості, європейці опановують час із допомогою кращої освіти, харчування та медицини. Пересічний європеєць має нині до них більше доступу — і кращого, — ніж габсбурзький ерцгерцог початку минулого століття. У більшій частині Європи ніхто вже не мусить, як Вільгельм, гинути у в’язницях тиранів. Ніхто вже не мусить, як Вільгельм і його брат Лео, вмирати від туберкульозу. Європейською нормою стає вік за вісімдесят, або навіть за дев’яносто, як-то життя їхньої невістки Аліси або ж цісареви Зіти. Отто фон Габсбург, яка у свої дев’яносто п’ять років ще вельми активна й пояснює свою довговічність у такий спосіб (він відсилає як до модерних ідей про фізичну активність, так і до габсбурзького циклічного погляду на час): «Життя подібне до ровера. Поки крутиш педалі, рухаєшся».
Щороку теплішає навколо Лошині вода Адріатичного моря. Вітри мають ті ж імена, що й століття тому: Трамонтане, Шірокко й Бора, прокляття моряків із північного сходу. Із зростанням температури повітря зміняться і вітри, а мореплавцям доведеться підлаштовуватися. Не забракне праці й картографам, які мінятимуть берегові лінії. Старі габсбурзькі карти втратять свою цінність із зростанням рівня моря. Виміри його провадитимуться з гарного молу в Ровенській затоці, де ерцгерцог Карл-Штефан ставив свої судна. Оранжевий лишайник щороку ростиме трохи вище на скелях, оранжевий окис заліза щороку знебарвлюватиме трохи більшу частину схилу.
Таким є дарунок двадцятого століття двадцять першому. Море, останній клаптик вічности для Габсбургів, стало мірилом часу. Глобальне потепління — ось і все, що залишається від історичної неминучости.
В українському місті Львові немає габсбурзьких палаців. Якби Вільгельм досяг своїх амбіцій, то, можливо, залишив би по собі кам’яний слід у Львові — так, як його батько на Лошині та в Живці. Замість цього Вільгельм був свідком того, як містом правили владці з Варшави, Берліна та Москви. Подібно до острова Лошинь на іншому краю старих габсбурзьких володінь, Львів у двадцятому столітті потерпав від ідеологічних імперій лівиці та правиці. Однак нацисти та совєти спричинили значно більших страждань, ніж італійські фашисти та югославські комуністи.
У повоєнні десятиліття Львів залишився найбільш гордим з усіх українських міст, навіть за совєтського правління. Нині це найпатріотичніше місто незалежної України, бідної демократичної країни, яка долає численні виклики. У тихому закутку міста тепер є невеличка площа, названа на честь Вільгельма, чи радше Василя Вишиваного. Єдиною її оздобою є чорно-білий вуличний знак. У центрі площі лежить сірий цоколь, на якому немає пам’ятника. Зате тут є гойдалки, розфарбовані в яскраві кольори. Площа Василя Вишиваного є дитячим майданчиком.
Літньої днини на лавці сидять бабусі, які доглядають за своїми внуками. Жодна з них не може сказати, ким був цей Василь Вишиваний. Я розповідаю їм Вільгельмову історію, вони слухають і кивають — так наче щодня з’являється особа з іноземним акцентом і додає до національного пантеону Габсбурзького принца. Мої думки мандрують, око приваблюють відблиски сонця у бузковому волоссі пань. Вони повертають голови, і я вслід за ними. їхні внуки бавляться на порожньому п’єдесталі пам’ятника — пам’ятника, якого ще немає.
Оскільки ця книжка закінчується ними, вона закінчується початком.
Слово подяки
Неймовірно сміливі походеньки Вільгельма фон Габсбурга залишили по собі письмові джерела дюжиною різних мов у понад двадцятьох європейських архівах. Передовсім я хотів би подякувати працівникам архівів за їхню допомогу. Особливої подяки заслуговують Вожена Гусар із Польських Державних Архівів у Живці, а також Леопольд Ауер із Haus-, Hof-, und Staatsarchiv у Відні. Я хотів би висловити вдячність Ірині Вушко та Реєві Брендону, які надали мені важливі українські та німецькі архівні джерела. Розмови з цими двома особами вплинули на мою власну інтерпретацію подій. Мушу також визнати величезний борг перед Іваном Бажиновим, який виявив неабияку щедрість із власним часом і результатами досліджень у Києві. Він, більш ніж будь-хто інший, допоміг мені зрозуміти обрис раннього життя Вільгельма. Тим, що час, який я провів у Польщі, приніс плоди, я значною мірою завдячую Анджеєві Васькевичу, Катажині Єсєнь та Анджеєві Пачковському.