Штефан та Вільгельм були останніми з Габсбурґів, які прагнули панувати на морі, але не першими. На вершині своєї слави, у шістнадцятому столітті, Габсбурги були чільною морською потугою світу. У вісімнадцятому столітті втрата Іспанії, Португалії та Нідерландів неабияк послабила їхні позиції в Європі, позбавивши можливости претендувати на світові володіння. Перемога над Наполеоном подарувала їм бажаний вихід до моря — західний та східний береги Адріатики. Осердям свого флоту й головним портом Габсбурги зробили Венецію. Тоді, 1848 року, італійські повстанці вбили командира венеційського арсеналу Габсбурґів. Тож імперії був потрібен кращий порт, а її флоту — безпечніша база[15].
На північному краю Адріатики Габсбурги перебудували місто Трієст на модерний морський порт. На 1859 рік Трієст мав залізничне сполучення з Віднем; після відкриття Суецького каналу в 1869 році його кораблі могли пливти до Азії та Африки. Цими двома швидкими кроками Габсбурги вступили у вік глобалізації. За ці ж два десятиліття, протягом 1850-х та 1860-х років, Габсбурги відбудували село Пулу на східному березі Адріатики, зробивши з нього свою морську базу. Коли розпочалося будівництво, у Пулі мешкало декілька сотень людей і значно більше привидів. Саме тут, за грецьким мітом про золоте руно, Медея прирекла свого брата на смерть від рук Ясона. За римських часів у Пулі був форум, згодом тут розміщувалася резиденція провінційної влади Візантійської, а відтак — Священної Римської імперії. По тому повільно спливло півтисячоліття, за якого місто повернулося до давнішого способу життя. Коли розпочалася відбудова, серед римських руїн Пули відлунювало мекання кіз. Через два десятиліття місто стало подібним до Трієсту — модерним та багатонаціональним, із десятками тисяч мешканців[16].
Нову морську імперію на Адріатичному морі треба було боронити від італійського націоналізму. Італійці повстали проти Габсбурґів у 1848 році й завдали їм поразки 1859 року. Процес об’єднання Італії не мав якогось природного остаточного завершення. Італійські патріоти не бачили підстав, які мали б зашкодити їхньому молодому національному королівству розростатися навколо Адріатичного моря — до Трієсту, до Пули й навіть далі на південь, вздовж східного берега. В уяві італійців між східним та західним берегами моря не було різниці. Навіть за габсбурзького панування міста східної Адріатики розмовляли італійською внаслідок багатостолітнього підпорядкування Венеції. Морська рівність з Італією була щонайважливішим пріоритетом з погляду як безпеки, так і престижу. Гонитва озброєнь з Італією на морі була змаганням, у якому Габсбурги могли перемогти, і перемогли. Вік національних об’єднань змусив Габсбургів опанувати моря. У війні 1866 року, в якій Габсбурги програли провід Німеччини Прусії, а контроль над Венецією — Італії, вони принаймні завдали італійцям поразки на морі[17].
Реформа габсбурзького флоту була роботою ерцгерцога Максимільяна, брата цісаря Франца-Йосифа. Саме він заклав перший камінь нового арсеналу в Пулі після революцій 1848 року, саме він із фіаско 1859 року зробив висновок про те, що Габсбурги мусять контролювати Адріатику, і саме він переконав Франца-Йосифа в тому, що модерний бойовий флот є можливим і необхідним. Вивчаючи розгортання броненосців у Громадянській війні в Америці, Максимільян зрозумів, що дні дерев’яних бойових кораблів добігли кінця. І він пролобіював морський бюджет 1862 року, який у наступні роки забезпечив Габсбургам флот із броненосців. При цьому Максимільян згадував про давню морську славу Габсбургів. У Трієсті він побудував свій палац Мірамар на зразок корабля, з круглими вікнами, подібними до ілюмінаторів. Навіть зсередини палац справляв враження морської глибини, оскільки гойдався від м’якого відлуння кроків. Зали палацу Максимільян оздобив портретами своїх нащадків з іспанських Габсбургів, правителів світу Атлантики. Команді дерев’яного корабля, «Новари», він наказав здійснити навколосвітнє плавання, таким чином зігравши габсбурзьку коду Епохи великих відкриттів[18].
16
Pola: Seine Vergangenheit, Gegenwart und Zukunft, 32,82. Німецьке слово на позначення того, що ми нині називаємо глобалізацією, було Welthandel. Я вживаю цей термін свідомо; стан світової торгівлі нині належало б називати (а іноді називано) «другою глобалізацією».