Вільгельм став українським Габсбургом. Він вивчив українську мову, під час Першої світової війни командував українськими загонами і тісно поєднав своє життя з обраним народом. Його шанс на славу прийшов, коли 1917 року Большевицька революція знищила Російську імперію, таким чином уможлививши завоювання України. У 1918 році Габсбурзький цісар відправив Вільгельма в українські степи, де той намагався розбудити національну свідомість селянства і допомагав бідним зберегти відібрану в багатих землю. Він став легендою у цілій країні — Габсбург, що говорив українською, ерцгерцог, що любив простий народ, Червоний Князь.
Вільгельмові фон Габсбургу, Червоному Князеві, доводилося одягати уніформу австрійського офіцера, придворні регалії габсбурзького ерцгерцога, простий костюм паризького вигнанця, комір Ордену Золотого Руна, а також — час від часу — сукню. Він умів орудувати шаблею, пістолетом, стерном і палицею для гольфу; з необхідности він знався з жінками, а задля задоволення — з чоловіками. Він говорив італійською — мовою його матері-ерцгерцогині, німецькою — батька-ерцгерцога, англійською — його британських друзів королівської крови, польською — мовою країни, якою хотів правити його батько, та українською — мовою краю, яким хотів правити сам. Він не був безневинним, але безневинні не можуть засновувати націй. Кожна національна революція, як і кожен спалах любовного шалу, чимось зобов’язані своїм попередникам. Кожен батько-засновник знав шалені часи. У питаннях політичної лояльности й сексуальної поведінки Вільгельм виявляв справжню безсоромність. Йому не спадало на думку, що об’єкти його відданости або пожадання може визначати за нього хтось інший. Однак сама ця безоглядність ховає в собі певний етичний засновок. Вона відмовляє державі — хай лише ароматом парфумів у готельній кімнаті в Парижі або ж змазаним чорнилом у фальшивому австрійському паспорті — у праві визначати особу.
Під цим істотним оглядом Вільгельмове ставлення до ідентичности не надто відрізнялося від ставлення його брата Альбрехта. Альбрехт був сім’янином, відданим сином Польщі й слухняним сином батька. У вік тоталітаризму обоє братів, не маючи ані найменшого уявлення про дії одне одного, повелися значною мірою однаково. Обоє знали, що національність можна міняти, але відмовилися міняти її під тиском погроз. На допитах перед гестапівцями Альбрехт заперечував свою німецькість. Хоча його родина багато століть правила німецькими землями, він відкинув нацистську ідею раси, за якою його національну належність мало б визначати його походження. Альбрехт обрав Польщу. Вільгельм на свій величезний ризик провадив шпигунську діяльність проти Совєтського Союзу — в надії, що західні держави захистять Україну. Впродовж місяців на допитах він у спілкуванні із совєтською таємною поліцією послуговувався українською мовою. Жоден із братів не вцілів у сутичці з тоталітарними режимами, як не вціліла в цій сутичці і Європа, яку ці брати представляли. Як нацисти, так і совєти трактували націю як категорію, що виражає незмінні факти щодо минулого, а не як акт здійснення людської волі в сьогоденні. Оскільки вони правили таким великим обширом Європи з такою жорстокістю, ця ідея раси ще й донині залишається з нами — як примарна рука історії, що не відбулася.
Наші Габсбурги мали про історію жвавіші уявлення. Династії можуть існувати вічно, і важко знайти ту династію, яка не вважала б себе гідною вічности. Сталін правив чверть століття; Гітлер лише одну восьму. Габсбурги правили упродовж сотень років. Штефан та його сини Альбрехт і Вільгельм, діти дев’ятнадцятого століття, не мали жодних підстав вважати, що століття двадцяте стане для їхньої родини останнім. Що таке, зрештою, націоналізм, для родини цісарів Священної Римської імперії, які пережили знищення Священної Римської імперії; для родини католицьких правителів, що пережили Реформацію; для родини династійних консерваторів, що пережили Французьку революцію та Наполеонівські війни? У роки, що передували Першій світовій війні, Габсбурги адаптувалися до сучасних ідей, але адаптувалися радше як мореплавець, що підлаштовує вітрила під несподіваний напрямок вітру. Подорож тривала за дещо зміненим курсом. Коли Штефан і його сини думали про націю, їх не переслідувало ані враження історичної неминучости, ані передчуття, що нації мусять прийти й перемогти, а імперії — здригнутися і впасти. Вони вважали, що вільна Польща і вільна Україна цілком узгоджуються з розширенням габсбурзького правління в Європі. їхнє відчуття часу було усвідомленням безмежних можливостей, свідомістю життя, що складалося з моментів, сповнених зародкових променів слави. Це було щось подібне на краплину роси в очікуванні вранішнього сонця, яке вивільняє цілий спектр кольорів.