Час між 1909 та 1912 роками, женихання і шлюби його сестер, був непростим для Віллі. Поки дівчата залишалися в живецькій домівці, де приймали кавалерів і планували весілля, Віллі з братами вчився у військових конвіктах далеко від дому. 1909 року він вступив у військову школу в моравському місті Границях. Як і батьки Зигмунда Фройда, Штефан був уродженцем Моравії, чеськомовної коронної землі, оточеної суходолом, у серці імперії. Навчання у військових школах для синів було черговим прогресивним нововеденням від Штефана, так само, як перед тим яхтовий і моторний спорт; і він обрав школу неподалік від його власної дитячої домівки. Хоча від габсбурзьких ерцгерцогів очікувалося, що вони командуватимуть військом або флотом, вишколу вони зазвичай не проходили. Горді войовничі предки Штефана були здебільшого аматорами, обдарованими чи не дуже. Однак Штефан, який колись був слухачем флотської академії, волів, щоб його сини завершили повний курс військової освіти. Він відіслав Віллі у школу такого штибу, якого сам не знав, принаймні в якій не вчився[62].
Віллі було чотирнадцять років, коли він розпочав навчання в Границях, і сімнадцять, коли покинув школу, не складаючи іспитів. Це складний час у житті кожного хлопця: мить, коли дитяча неспроможність контролювати світ поступається неспроможності чоловіка контролювати власне тіло. Віллі не залишив письмових спогадів про ті роки. Нетипова мовчанка і швидке полишання навчання наводять на думку про те, що проміжок був буремним.
Дуже коротко описав цю школу Роберт Музіль, найвидатніший австрійський письменник свого часу, який назвав її «чортовою дупою». Музіль, який сам був випускником школи, у своєму витончено-складному першому романі Сум’яття вихованця Терлеса, що побачив світ 1906 року, посилався на власний досвід навчання у ній. У романі з’являється такий собі «князь фон Г.»: «Ходив він, — пише Музіль, — легкою скрадливою ходою, ледь зіщулившись, ніби хотів змаліти — свідчення звички крокувати через довгу низку просторих покоїв, де, здається, хтось недосяжний причаївся в невидимих закутках порожньої кімнати»[63]. У романі принц фон Г. нещасливий і покидає школу. Основний наратив зачіпає неконтрольовані стремління підлітків до гомоеротичних принижень, а також неуникні зв’язки між статевим та інтелектуальним розвитками. Віллі, який вступив у школу через три роки після з’яви роману, був високим, білявим і вродливим. Чи був він граційним принцом, чи, може, жертвою наруги? Можливо, він був і одним, й іншим водночас.
Віллі зростав у тій центральній Європі, де гомосексуалізм, особи високого походження і військо були тісно пов’язані. 1907 року в осерді гомосексуального скандалу опинився тезка Віллі, німецький кайзер Вільгельм II. У низці позовів, що їх висували до 1909 року, з’ясувалося, що декілька осіб із найближчого оточення кайзера, включно з його найближчим другом і чільним цивільним радником, практикували гомосексуалізм. Цей друг, Філіп фон Ойленберг, у листуванні завжди згадував кайзера як «дорогесенького». За перебігом «справи Ойленберга» прискіпливо стежили часописи в Німеччині та у всій Європі. Вільгельмові II, чоловікові, який полюбляв вибирати капелюхи для своєї дружини, так ніколи й не вдалося цілком уникнути підозр щодо своєї гомосексуальності[64].
1907 року черговий гомосексуальний скандал вибухнув у Відні. Популярний часопис, заснований у квітні того року, почав публікувати статті, у яких натякалося, що серед політичної та фінансової еліти Габсбурзької імперії було багато гомосексуалістів. Статті навіть містили нотку шантажу, оскільки «розпуста з особами тієї ж статі» була у монархії карним злочином. Відповіла на них особа, що ідентифікувала себе як члена цієї гомосексуальної еліти. Дописувач, який назвався псевдонімом «Графиня Мервіола», повідомив читачам газети, що ув’язнювати «теплих братів» було б великою помилкою. Він вважав немислимим, щоб «найшанованіші носії державного визнання, аристократи з найдавніших родів, мільйонери та директори найбільших фірм» могли зазнати судового переслідування за гомосексуальні акти. Хоча автор писав на папері, окропленому солодкими парфумами, тепер у розмові відчувався присмак погрози. Визнавши «теплоту» віденської еліти, він звернув увагу читачів на те, що «теплі брати» зможуть за себе постояти — навіть (натякав допис) якщо раптом запахне смаленим[65]. Усі ці події стали лише вступом до Справи Редля, яка виникла 1913 року й у висліді якої гомосексуальне кохання протягом усього двадцятого століття поєднували зі страхом шпигунства. Полковник Альфред Редль, дев’ятий син службовця залізниці, піднявся до впливової посади голови габсбурзької військової контррозвідки. Цей запальний поціновувач чоловіків носив сукні й утримував десятки коханців. Подібно до багатьох офіцерів, спосіб його життя не узгоджувався з його фінансовими можливостями, хоч, може, в нього це проявлялося дещо більш екстравагантно. Його колеги-офіцери вважали борг передбачуваним складником життя і кохання між чоловіками, а також приватною справою дорослих. Редль платив за свій стиль життя з продажу таємниць Російській імперії. У травні 1913 року його викрито, і він наклав на себе руки. Подробиці цієї справи були приховані. Цілком імовірно, що Штефан, як габсбурзький ерцгерцог і на той час вже адмірал флоту, знав усю історію. Він, Марія-Терезія та Віллі були у Відні, коли скандал саме розгорівся. Віллі привезли туди з Границь, щоби він міг завершити навчання з приватними наставниками у спокійніших обставинах. Куля, що поклала кінець Редлевому життю, була випущена саме тоді, коли Віллі готувався до іспитів, і стала останнім уроком[66].
62
КА, Personalevidenzen, Qualifikationsliste und Grundbuchblatt des Erzherzogs Wilhelf F. Josef, Klassifikationsliste (15 березня 1915 p.).
63
Цит. за: Музіль, Роберт Сум'яття вихованця Терлеса. З німецької переклав Юрій Прохасько — Київ Юніверс, 2001
64
Hull, Entourage, 65 та passim; Clark, Kaiser Wilhelm II, 73–76; Murat, La loi du genre, 265. Пруст стверджував, що саме цей скандал ввів у французький мововжиток слово «homosexualité». Lucey, Never Say I, 230.
66
Deâk, Beyond Nationalism, 143–145; Palmer, Twilight, 318; Ronge, Kriegsund Indusriespionoge, 79–86; KA, Personalevidenzen, Qualifikationsliste und Grundbuchblatt des Erzherzogs Wilhelm F. Josef, «Hauptgrundbuchblatt».