У туманні підліткові роки, коли польська корона втікала у чимраз більш далеке майбутнє, захмарене, до того ж, насущними муками освіти, Віллі заспокоював себе мріями про власне королівство. Він зрозумів, що вміння, надані йому для того, щоб приготуватися до посідання польської долі, можна використовувати для досягнення інших цілей. На Лошині уроки польської були для нього чимось не набагато більшим, ніж прогулянкою в парку, — наукою, на тисячі кілометрів віддаленою від будь-якої польської дійсности. Мова, нехай складна, мусила здаватися йому чимось чистим і абстрактним. У Галичині Віллі став чути польську повсюди: поляки правили краєм, і мова їхня була мовою шкіл і судів, а в багатьох містах ще й мовою вулиць.
Та, як мусив віддалено уявляти Віллі, в Галичині мешкали представники й інших народів. Справді, недалеко були українці. Гори навколо батькового замку заселяли пастухи й мисливці, поділені на клани. Деякі з них цілком виразно говорили діалектами польської; інші користувалися якоюсь іншою, лагіднішою мовою. Схоже, Віллі схопив декілька слів цієї іншої мови від місцевих дітей, — спершу, може, й не знаючи, що це таке. Його мати, Марія-Терезія, любила м’які звуки цієї мови, про яку знала, що це українська. Вона нагадувала Марії-Терезії про її рідну італійську, яку вона вживала щодня, поки родина жила на Адріатиці, і якої їй тепер у горах бракувало[67].
Із польської літератури Віллі усвідомив, що поляки й українці перебували у давній ворожнечі за землі, які обидва народи вважали своїми. У романі Генрика Сенкевича Вогнем і мечем він читав про велике повстання українських козаків проти польської аристократії в сімнадцятому столітті. Хоча Сенкевич, найпопулярніший польський романіст усіх часів, писав у тональності, виразно прихильній до Польщі, він не відмовляв козакам у певній дикій гідності. Віллі був не першим і не останнім із читачів Сенкевича, який відчув бунтівну прихильність до українських героїв історії. Знане з літератури протиставлення цивілізованих польських шляхтичів і українських козаків-варварів ожило у Вільгельмових розмовах із зятями. Ці польські аристократи були нащадками родин, які колись володіли десятками тисяч українських кріпаків. Вони розповіли Віллі, що українці були расою невгамовних розбійників. Такі завваги зацікавили Віллі — як він писав, «привернули мою увагу». Пізнавши польських аристократів достатньо добре, щоб їх недолюблювати, Віллі з легкістю міг прийняти козаків за своїх героїв.
У якийсь момент — імовірно, 1912 року, коли йому виповнилося сімнадцять, — Віллі вирішив знайти «оплот» розбійницької української нації. Розбурхана уява схилила його до студіювання родинної мали Галичини — з думкою про те, де варто шукати варварів. Того літа Віллі самотужки вирушив на схід. Він мандрував, як справжній син свого батька, «incognito», у вагоні другого класу, до карпатського села Ворохти. Сам-самісінький рушив до зелених смерек. Зрештою надибав українців гуцульського племені — вільних людей, які жили з мисливства й землеробства, однак не були дикунами у звірячих шкурах, як він сподівався. Хлопець тішився їхньою гостинністю й піснями. Він розмовляв із ними польською — мовою, близькою до української, — і не оминув нагоди навчитися ще декількох українських слів. Віллі мав хист до мов; до того ж, від людини, яка від народження розмовляла польською, годі чекати, що вона геть не розумітиме української. Віллі повернувся до Живця «іншою людиною». Він знайшов народ без королівства. Він бачив Цісарів сон — візію народів, що вихваляють свого володаря. Він брав участь у «національному сні» свого батька, в якому Польща мала отримати габсбурзьких володарів у межах габсбурзької монархії. Чому б не мати власного габсбурзького володаря й українцям?[68]
67
Новосад, «Василь Вишиваний», 24. Правдою може бути й те, що Віллі готувався правити двома королівствами, як стверджує Василь Расевич («Вільгельм фон Габсбурґ», 212–213). Расевич пише, що Вільгельм спершу ідентифікував себе з євреями, і лише згодом з українцями. Однак, схоже, він посилається на резюме єдиної статті у пресі. Оригінал: Henry Hellsen, «Kejser at Ukraine», Berlinske Tidende, 31 березня 1920 p., 2. За Гельсеном, Віллі накреслив проект Ізраїльської Держави, з яким звернувся до Світової Організації Сіоністів у Берліні, пропонуючи свої послуги. Можна уявити собі, як він дійшов до такої ідеї. Сіонізм, ідея повернення євреїв у Палестину і заснування єврейської держави, саме набирав прибічників. 1913 року у Відні, де тоді мешкав Віллі, відбувся Третій конгрес сіоністів. За таким сценарієм, переїзд Віллі до Відня мав би стати завершальним моментом у його власному відкритті нації. Та насправді на Лошині євреїв не було взагалі, а в Живці якщо були, то одиниці. Євреї безперечно були в Стамбулі і Північній Африці — місцях, які Вільгельм уподобав під час морських подорожей із родиною у 1906,1907 та 1909 роках. Були євреї також і в Границях, де Вільгельм навчався з 1909 по 1912 роки. У тому місті була вулиця Єврейська з синагогою, школою і будинком громади (див Bartovskÿ, Нгапісе, 225). Однак ці припущення є вельми спекулятивними. Вільгельм сам не згадує цієї обставини, а Гельсенова хронологія дуже невиразна. Деякі з деталей, що їх Гельсен цитує щодо євреїв (наприклад, Вільгельмова розмова з кайзером Вільгельмом II) підозрілим чином подібні до справжніх подій, що стосувалися українців. Гельсен писав через багато років після інциденту і не мав особливого фахового знання. До знайдення переконливіших доказів єврейський епізод Вільгельма доведеться вважати можливим, але малоймовірним.
68
«Мемуари», ЦДАВО 1075/4/18а/1-2, цитати на с. 1 та 2. Див. також Гірняк, Полк. Василь Вишиваний, 7–8.