Чи суттєво, що краплина роси зрештою опиняється на чорній підошві солдатського чобота? Наші Габсбурґи програли свої війни і не спромоглися звільнити свої нації за свого життя; як і обрані ними нації, їх перемогли нацисти і сталіністи. Однак і ці тоталітарні режими, що судили й засуджували, також минули. Жахіття нацистського та комуністичного правління унеможливлюють трактування європейської історії у двадцятому столітті як поступу до більшого добра. З цієї ж причини падіння Габсбургів у 1918 році годі оцінити як початок нової ери свободи. Як, отже, маємо говорити про сучасну історію Європи? Можливо, щось підказати нам зможуть ці Габсбурги із їхнім неквапним відчуттям вічности, їхнім сповненим надії та вдячности спогляданням кольору миттєвости. Зрештою, кожна мить минулого повниться тим, що не сталося і, мабуть, ніколи не станеться — як-то Українська монархія чи габсбурзька реставрація. Але містить вона і те, що здавалося неможливим, а виявилося реальним — як об’єднана українська держава або вільна Польща у чимраз більш об’єднаній Європі. І якщо кожна мить минулого справді така, то така й кожна мить сьогодення.
Нині, після довгого екзилю, Марія-Кристина знову живе у замку своєї юности в Польщі. Польська справа її батька перемогла. Здійснилася навіть химерна мрія її дядька про незалежну Україну. Польща приєдналася до Європейського Союзу. Українські демократи, які вимагали вільних виборів у власній країні, несли європейський прапор. Ідея її діда, за якою патріотизм можна узгодити з вищою лояльністю до Європи, видається на диво передбачливою.
У році 2008-му Марія-Кристина сидить у дідовому замку й розповідає історії з кінця до початку. Історії свого дядька, Червоного Князя, вона не знає, або ж не хоче розповідати. Закінчується ця історія смертю у Києві 1948 року. Починається вона раніше, до народження Марії-Кристини, з бунту її дядька Вільгельма проти польських планів її діда, з Вільгельмового вибору України замість Польщі. Або ж іще давніше, з довгого правління цісаря Франца-Йосифа фон Габсбурга над багатонаціональною імперією, що дозволяла як полякам, так і українцям уявляти національне визволення у майбутньому. Франц-Йосиф був на троні, коли 1860 року народився Штефан, і все ще був на троні, коли 1895 року народився Вільгельм. Він правив, коли Штефан вирішив зробити свою родину поляками, і все ще правив, коли Вільгельм обрав Україну. Отож наша історія може брати свій початок сто років тому, у 1908 році, коли Вільгельм почав мріяти про власне національне королівство, а Франц-Йосиф святкував шістдесяту річницю свого імперського правління.
Золоте. Цісарів сон
Жодна європейська династія не правила так довго, як Габсбурґи; жоден Габсбург не правив так довго, як цісар Франц-Йосиф. На другий день грудня 1908 року найкращі люди його імперії зібралися у Придворній опері у Відні, щоб відсвяткувати шістдесятирічний ювілей його правління. Шляхта і князі, офіцери та урядовці прийшли привітати чоловіка, який милістю Божою над ними правив. Місце зустрічі, дім музики, було також храмом вічности. Як і інші величні споруди, збудовані у Відні за правління Франца-Йосифа, Придворну оперу зведено в історичному стилі, з натяком на Ренесанс. Однак виходила вона на найпрекрасніший із модерних проспектів Європи. Придворна опера була окрасою Віденського Рингу, колоподібного проспекту, закладеного за правління Франца-Йосифа для того, щоб окреслити границі центру міста. Тоді, як і нині, найубогіші й найбагатші могли сісти в трамвай і безкінечно їздити навколо Рингу, тримаючи в долоні квиток у вічність.
Святкування ювілею цісаря почалося попереднього вечора. Віденці, мешканці Рингу й цілого міста, запалили на своїх вікнах свічки, які випромінювали в темінь слабке золоте сяйво. Цю традицію започаткували у Відні шістдесят років перед тим, коли Франц-Йосиф посів габсбурзький трон у вирі революції та війни, і за роки його довгого правління вона поширилася по цілій імперії. Не лише у Відні, а й у Празі, Кракові, Львові, Трієсті, Зальцбургу, Іннсбруку, Любляні, Мариборі, Брні, Чернівцях, Будапешті, Сараєві та незчисленних інших містах, містечках і селах центральної та східної Європи вірні підданці Габсбургів складали шану й демонстрували свою відданість. Після шістьох десятиліть Франц-Йосиф був єдиним правителем за пам’яті величезної більшости із мільйонів його підданих — німців, поляків, українців, євреїв, чехів, хорватів, словенців, словаків, угорців, румунів. Але у Відні золоті відблиски не були знаком ностальгії. У центрі міста сяйво тисяч тремтливих свічок затінило світло мільйонів електричних жарівок. Тисячами таких жарівок було освітлено всі великі споруди на Рингу. Площі та перехрестя було прикрашено величезними електричними зорями. Цісарів палац Гофбурґ був весь у ліхтарях. Побачити це видовище прийшло мільйон осіб.