Прийняти українців, як це того літа зробив Віллі, означало по-новому побачити Галичину. Оптика націоналізму завжди тримає у фокусі одну групу й водночас приховує інші. Батько й зяті Віллі бачили Галичину як польський край. Насправді тут мешкали також українці і євреї, та й багато інших груп. Найменше зрушення, мікроскопічний зсув лінзи — й у фокусі опинялися вони. Живець був польським торговим містом із пишним бароковим костелом і небагатьма євреями чи українцями, але деякі з близьких сіл хизувалися красивими дерев’яними українськими церквами з цибулеподібними банями, оздобленими пишними металевими хрестами. Відступаючись від батькових планів і польських зятів, які й витворили ті плани, він знайшов власну українську візію Галичини. Побачивши те, чого не помічав його батько, ідентифікуючи себе з нацією, яку зневажали польські князі, він підносив себе в межах своєї родини, ба навіть цілої династії. Він був наймолодшою дитиною периферійної гілки Дому Габсбурґів, де так і не знайшлося Габсбурга українського. Отож він міг стати першим[69].
Підсвідомі триби Віллі стати частиною спільноти, «наблизитися до народу», здавалися бунтом. Галичиною, на шкоду переважно українському селянству, керувала польська шляхта. Польські націоналісти заперечували існування окремої української нації і вважали українців сировиною, яку можна було асимілювати для зростання нації польської. Та українська ідентичність Віллі не порушувала вірності габсбурзькій династії. Навпаки, український Габсбург міг би стати корисним знаряддям у заплутаній національній політиці монархії[70].
Доки політика монархії демократизувалася, думки й голоси таких народів, як українці, набирали чимраз більшої ваги. Носії української мови складали приблизно тринадцять відсотків населення австрійської частини монархії, згідно з переписом 1910 року; українські політики посідали шість відсотків парламентських мандатів, розданих після виборів 1907 року (перших виборів, що провадилися за принципом «один чоловік — один голос». Наприкінці дев’ятнадцятого століття поляки міцно укріпилися в урядових коаліціях, але виборча вага українців зростала. На майбутніх вільних виборах українські партії, безперечно, мали б посісти ще більше місць у парламенті. У цій ситуації, як міг слушно припускати Віллі, його династія не стала б відмовлятися від українського представника[71].
Габсбурзька династія мусила думати про Україну з міркувань не лише внутрішньої, а й зовнішньої політики. Рівно ж як і польське та югославське питання, що їх Штефан прагнув опанувати, питання українське стосувалося не лише габсбурзької монархії, а також її імперських сусідів. Вільгельм почув українську мову в Карпатських горах, та цією ж мовою (звісно, в інших діалектних формах) розмовляли й за дві тисячі кілометрів на схід, глибоко в землях Російської імперії. Саме тривала епоха розвитку східноєвропейської етнографії — науки, яка згодом почала називатися антропологією. Етнографи мандрували на величезні відстані, щоб простежити функціонування однієї мови та культури по різні боки політичних кордонів. Слідом за ними йшли демографи, які налічали мільйони українців у Габсбурзькій монархії, але ще десятки мільйонів у Росії[72].
Через націоналізм імперії не могли бути консервативними. Щойно ставало зрозумілим, що народи мешкають обабіч кордонів, імперська політика мусила обчислювати набутки або втрати. Стабільність видавалася неможливою. Українське національне питання могло або послабити, або посилити габсбурзьку монархію; воно не могло бути нейтральним. Якщо постане українська держава, то постане вона за рахунок земель Габсбурзької монархії, Російської імперії, чи й обох. Отже, як Відень, так і Петербург намагалися добитися того, щоб будь-які зрушення в цій сфері пішли їм на користь, щоб певне національне об’єднання відбулося під їхнім правлінням, за їхньої підтримки. Російська імперія намагалася переконати україномовне населення габсбурзької монархії, що воно належить до сім’ї пригноблених царем православних народів. Габсбурги надавали підтримку окремій церкві для своїх українських підданців — греко-католицькій. Український очільник цієї церкви, блискучий митрополит Андрей Шептицький, прагнув навернути Російську імперію. І Росія, і Габсбурзька монархія воліли б не допустити втрати своїх українських територій, але обидві могли собі уявити розв’язання українського національного питання шляхом поглинання земель суперниці[73].
71
Більш деталізовано і тонко ця тема обговорюється у Markovits and Sysyn, Nationbuilding; а також у Binder, Galizien in Wien.
72
Вдале підсумування стилю східноєвропейської етнографії можна знайти у Gellner, Language and Solitude, 132ff.
73
Щодо українського монархізму див.: Терещенко, «В'ячеслав Липинський». Щодо українського руху в Галичині див. праці Івана Павла Химки, до прикладу John-Paul Himka, Religion and Nationality in Western Ukraine.