Другого грудня вранці у Гофбургу, цісарському палаці на Рингу, цісар Франц-Йосиф приймав вітання ерцгерцогів та ерцгерцогинь — були це принци та принцеси крові, спадкоємці (як і сам Франц-Йосиф) габсбурзьких імператорів минулого. Хоча більшість із них мали палаци у Відні, приїхали вони з різних закутків імперії, власних прихистків від придворного життя, різних столиць своїх амбіцій. Ерцгерцог Штефан, до прикладу, мав два палаци на півдні імперії, біля Адріатичного моря, і два замки на півночі, в галицькій долині. Штефан та його дружина Марія-Терезія того ранку привели до Гофбургу, щоб скласти пошану цісареві, шістьох своїх дітей. їхньому наймолодшому синові Віллі було тринадцять років і, таким чином, він ледь досягав віку, який дозволяв йому брати участь в урочистостях згідно з палацовим церемоніалом. Віллі, який виріс біля синього моря, зненацька оточили золоті знаки влади та довговічности його родини. Цей день був одним із небагатьох, коли Віллі довелося бачити свого батька Штефана у повному церемоніальному мундирі. На шиї в нього був Орден Золотого Руна, ознака найвеличнішого з рицарських товариств. Сам Віллі, схоже, сторонився цієї осяйної величі. Однак він не знехтував нагодою оглянути імперську скарбницю, де зберігалися трони та коштовності, й церемонімейстра відтак згадував як золотого півня.
Увечері цісар та ерцгерцоги знову зустрілися — цього разу перед публікою у Придворній опері. На шосту годину прибули і зайняли свої місця інші гості. Щойно перед сьомою на свій сигнал чекали ерцгерцоги та ерцгерцогині, серед яких були і Штефан із Марією-Терезією та їхні діти. У слушний момент ерцгерцоги та ерцгерцогині розпочали свій парадний вихід у коридорі й разом пройшли до своїх лож. Штефан, Віллі та родина зайняли місця у ложі з лівого боку й чекали стоячи. Лише тоді з’явився сам цісар Франц-Йосиф, чоловік, що прожив сімдесят вісім років і правив шість десятиліть, — сутулий, але міцний, з імпозантними бакенбардами та непроникним виразом обличчя. Він визнав оплески галереї і хвильку постояв. Це було характерно для Франца-Йосифа: він стояв на всіх зустрічах, таким чином не дозволяючи їм затягнутися. Крім цього, він відзначався витривалістю: Франц-Йосиф пережив насильницькі смерті свого брата, дружини і єдиного сина. Він перетривав людей, перетривав покоління, видавалося, що він може перетривати сам час. Але тепер, рівно о сьомій, він сів на своє місце, чим дозволив сісти всім іншим і розпочати іншу виставу.
Коли завіса піднялася, погляди глядачів прикипіли вже не до сучасного цісаря, а до давнього імператора. Героєм Цісаревого сну, написаної до ювілею п’єси на одну дію, був найперший габсбурзький імператор Рудольф. Авдиторія знала Рудольфа як того Габсбурга, який у тринадцятому столітті зробив зі своєї родини правлячу династію, і нею вона й залишилася. Він був першим Габсбургом, якого інші князі 1273 року обрали Священним Римським імператором. Хоча цей титул не був аж таким упливовим у середньовічній Європі, де більших чи менших суверенних одиниць були сотні, носій його прибирав спадщину покійної Римської імперії, а також провід над цілим християнським світом. Крім цього, саме Рудольф у 1278 році війною відібрав австрійські землі від грізного чеського короля Оттокара. Ці землі стали осердям спадкового володіння, що його Рудольф зрештою передав своїм синам, а ті — всім наступним Габсбургам, аж до самого Франца-Йосифа.
На сцені імператор Рудольф починає вголос непокоїтися долею цих австрійських земель. Удовольнившись завоюваннями, тепер він думає про майбутнє. Що буде із землями, які він залишить у спадок своїм синам? Чи будуть ті гідними спадкоємцями? Чи будуть гідними наступниками подальші Габсбурги? Роль Рудольфа, який у житті був високим, струнким і доволі жорстоким, виконував приземкуватий, повний і зворушливий актор. На сцені це такий собі приємний дядечко, якому хочеться подрімати. Він засинає на троні. З-за його спини виникає дух Майбутнього, який розповідає йому про славу Дому Габсбургів у прийдешніх віках. Під лагідну музику Рудольф просить у Майбутнього, щоб воно було йому поводирем. Тоді Майбутнє дарує йому п’ять снів-образів, які мають запевнити імператора, що його спадок берегтимуть і захищатимуть[1].
1
Ідеться про п'єсу Des Kaisers Traum. Festspiel in einem Aufzuge von Christiane Gräfin Thun-Salm. Musik von Anton Rückauf, Відень, 1908. Вступ до Ринґу, див.: Schorske, Fin-de-Siecle Vienna, 24-115. Деталі щодо подій дня, див.: Василь Вишиваний (Вільгельм фон Габсбурґ), «Мемуари», ЦДАВО 1075/4/18а/2; Wiener Abendpost від З грудня 1908 р., 1–6; Wiener Bilder, 9 грудня 1908 р., 21; Thun-Salm und Hoffmansthal, Briefwechsel, 187, 238. Інші описи вечора, див.: Mayer, Persistence of the Old Regime, 142–143; та Unowsky, Pomp and Politics, 87–89. Щодо інших святкувань 1908 року, див.: Grossegger, Der Kaiser-Huldigungs-Festzug; а також Beller, «Kraus's Firework».