— Ех, поспішити б, — сказав хтось із фізиків. — Ми б їх силовим полем прикрили.
— П’ятсот років тому?
— А може, ще в минулому році останні тут ховалися? Ми ж не знаємо.
— Навряд, — сказав Лі.
— Я розумію, — сказав фізик. — І все-таки шкода молодших братів.
Наступного дня Лунін вилетів на велику стоянку біля урвища, де з рожевого пісковика вивалилися на берег річечки чорні конкреції і амоніти висовувалися з урвища, немов скручені роги гірських баранів. Там була печера, біля якої також років вісімсот тому шуміла битва, напевно, коротка, нічна, як і всі битви, коли в світлі багаття біля печери крутилися, гарчали плуги і, сопучи, відмахуючись від ударів списів, розтягували камені, якими люди завалили вхід до печери.
Лунін оглянув усі закутки печери, розшукуючи сліди тривалого життя, підібрав риболовний гачок із зігнутої і обточеної кістки, знайшов видовбаний камінь, куди зі стелі печери капала вода. Другий, дальній хід до печери був широким, і сонце заливало плоску піщану підлогу і гладкі стіни. Біля однієї зі стін лежав обтесаний камінь. Над ним були малюнки. Перші малюнки, знайдені на планеті. Лунін затамував подих, немов побоювався, що від подуву повітря малюнки можуть обсипатися, пропасти.
Хтось вибрав цю стіну, щоб виразити на ній своє здивування перед світом, зупинити рух, зачаклувати його чарівною силою єдності з цим світом і зароджуваною владою над ним. Там був намальований ведмідь — горбатий, з нерівними вертикальними смужками під черевом, що зображали довгу шерсть. Були смішні чоловічки — дві палички ніжок, дві палички ручок. Чоловічки кудись бігли. Був човен і над ним сонце. Пісковик і крейда напоумили художника (а може, він був і першим жерцем?) користуватися різними фарбами. Сонце було червоним, чоловічки білими.
Лунін поволі пересувався уздовж стіни, читаючи все нові малюнки. Чорний плуг. Сутулий і вишкірений. Плуг був маленький. А поряд велика червона людина, що простромила плуга списом. Малюнок був неправдою. Мистецтво, ще не народившись до ладу, вже почало мріяти.
І в Луніна зіпсувався настрій.
Він пригадав, що камера залишилася у флаєрі і треба повертатися туди.
Але перш ніж піти, він визирнув назовні, чи немає там інших малюнків.
Малюнок був. Один. Плеската брила, що нависла над стіною біля входу, вберегла його від дощів. Малюнок був більший від інших, вільніший у лініях, ніби поза межами печери художник міг відступити від канонів, що народжувалися разом з мистецтвом.
Це був олень. Червоний олень, намальований легко і недбало, відображений пам’яттю художника у мить стрибка.
Лунін біг до флаєра. За камерою. У нього навіть закололо в серці. Він звикся вже з тим, що розум на цій планеті загинув, щойно встигнувши народитися. І жаль з цього приводу і навіть роздратування проти плугів були дещо абстрактними. Врешті-решт, перед ним був історичний факт.
А існування оленя, політ зруйнували хід абстрактного мислення. Остаточність смерті розуму стала трагедією, що зачепила самого Луніна. І тому народився страх перед можливою загибеллю червоного оленя. Від землетрусу, дощів — чорт зна від чого.
Він сказав лише, увімкнувши на секунду рацію: «Знайшов наскельні малюнки. Зніму, зафіксую, потім вийду на зв’язок. Чекайте». Схопив камеру, консервант і поспішив назад. Він ішов швидко, але обережно, намагаючись не наступити на кістки і осколки каменів. І коли до другого виходу з печери залишалося кілька кроків, завмер. Йому здалося, що там хтось є. Так, він тепер уже виразно чув сопіння. Лунін закинув камеру за плечі, поклав долоню на бластер, заряджений паралізуючими патронами. Сопіння не змовкало. Наче маленький потяг розводив пари під скелею. Лунін навшпиньки дійшов до краю печери і визирнув.
Найгірші його побоювання справдилися. Перед червоним оленем сидів навпочіпки величезний чорний плуг і намагався знищити малюнок. Лунін підняв бластер. Ще не пізно. Але не вистрілив.