Выбрать главу

— Записую координати, — відповідав черговий байдуже, як по декілька разів на день відповідав різним групам, кожна з яких була упевнена, що її сьогоднішнє відкриття увійде в історію. — Палеолітична стоянка… Попередній аналіз кухонних покидьків… вісімсот-дев’ятсот років плюс-мінус п’ять… Стривай, — сказав тут черговий. — Які кухонні покидьки?

— Кістки, — сказав Лунін. — Попіл.

— Ти що хочеш сказати?…

— Повідомлення прийняте? Продовжую роботу, — сказав Лунін і відключився, уявляючи собі, як сум’яття, викликане його повідомленням, прокочується хвилею по Станції, відриває від термінової і недавно ще Найважливішої Роботи фізиків, астрономів, зоологів, перекидається на планету і стає надбанням груп, що працюють внизу. «Слухай, ти знаєш, що Лунін знайшов?»

Хвилин п’ять минуло спокійно. Лунін не обманювався щодо цього спокою. Він сидів на валуні і чекав подій.

— Лунін, — сказав голос у рації. — Ти чуєш мене?

Говорив Вологдін, шеф експедиції.

— Чую, — сказав Лунін, покусуючи тонку травинку.

— Ти не помилився?

Лунін ігнорував таке припущення.

— Лунін, ти чого мовчиш?

— Я вже послав повідомлення.

— Але ти упевнений?

— Так.

— Ми вишлемо тобі групу?

— Наразі не треба. Нічого особливого не сталося.

— Оце так.

Лунін уявив, як уся Станція стоїть за плечима у шефа і слухає розмову.

— Послухай, Вологдін, — сказав Лунін. — Так, я знайшов палеолітичну стоянку. Але не знаю, хто її колишній господар. Стоянка за нашими масштабами свіжа. Значить, якщо навіть на планеті є розумні істоти, вони не вийшли зі становища троглодитів. У іншому випадку ми відшукали б їх уже давно.

— Але чому раніше ніхто не бачив навіть слідів?

— А що ми знаємо про планету? Працюємо тут всього третій місяць. І нас жменька.

— І все-таки планета вже уся зазнята, і будь-яке свідчення…

— Вони, напевно, живуть у лісі.

— Може, це плуги?

— Не сподівайся. Про плугів тобі розповість Лі. Він за їх зграєю стежив два тижні. Страхітливі звірі, трохи організованіші від горил, зате удесятеро зліші і сильніші. Чудово обходяться без вогню.

— То ти впораєшся?

— Так. Можеш прислати капсулу. Я закладу в неї плівки. Самі подивитеся, своїми очима. Але нічого сенсаційного не обіцяю.

— Зараз висилаємо. Ти, як на мене, недооцінюєш значення відкриття.

— Це навіть не відкриття. Я наткнувся на стоянку випадково. Але у будь-якому випадку пройду тепер вниз по річці. Може, ще щось побачу.

Капсулу за плівками прислали рівно через двадцять хвилин. Лунін на той час якраз перебрався на катер, щоб пообідати. У капсулі виявилася записка від Володі Лі. Приватного характеру. «Післязавтра закінчую обробку теми. Можу приєднатися». На записку Лунін відповідати не став. Зможе — прилетить.

Протягом дня його ще разів десять викликала Станція. Неначе Лунін знайшов не сліди палеоліту, а, принаймні, місто із залізницею. І через кожну годину повинен знаходити по новому місту.

Так і минув день. І ось сьогодні вранці він виявив другу стоянку. Можливо, він навіть пропускав палеоліт раніше. Не розраховував знайти. Шукав кайнозой, в одному місці наткнувся на тріас. А на сліди людини не дивився. Тепер же очі крутилися, немов радарні установки. Чи немає сколу на шматку кременя? Чи не вхід до печери — темна пляма на урвищі?

Стоянка виявилася невеликою, покидьків мало. Зате в ямі, напівзасипаній піском, Лунін відшукав перший череп. І залишки скелета. Череп довелося збирати по шматочках — він був роздроблений сильними зубами хижака. А може, зубами родичів. Стоянка належала гуманоїдам. Лунін виявився правий — вони не мали ніякого відношення до плугів. Удвічі нижчі від плугів, значно тонші в кості, з похилим лобом і скошеним підборіддям, вони все ж таки були куди ближчими до розумних людей, аніж чорні мавпи. Покружлявши по стоянці, Лунін знайшов ще декілька людських кісток. І зміг припустити, що жителі її піддалися нападу. Причому вороги не лише перебили, але і зжерли мешканців стоянки.

Витративши декілька годин на збір і фіксацію трофеїв, на прийом і відправку капсул, на розмови з візитерами, що налетіли на катерах і флаєрах, Лунін пішов далі. Вже тоді у нього з’явилися перші підозри, але перевірити їх він не міг. У цьому поясі водилися ведмеді і хижаки, схожі на крупних вовків. Ані ті, ані інші не збиралися, як встановив Лі, у зграї. І навряд чи вони могли перебити всіх жителів стоянки, числом більше десяти. Убити, розірвати буквально на дрібні клаптики. Залишалися плуги.

І ось тепер, сидячи у наметі в одному черевику і дивлячись на люту, в піні, морду ватажка-плуга, Лунін відчував до нього майже ненависть.

Природа жорстока до розуму. Ще не зміцнівши, не навчившись до ладу усвідомлювати власну потенційну могутність, він опиняється серед сильних ворогів, і боротьба з ними постійно нависає дамокловим мечем над самим існуванням розумного життя. Вороги — і тут, і на Землі — завжди зубастіші і нахабніші, аніж предки розумних істот. І потрібно перехитрити їх, сховатися від них, вижити… хоча без сильних ворогів теж не станеш розумним.

А плуг усе не бажав відмовлятися від здобичі. Луніну навіть здавалося вже, що плуг ототожнює його з троглодитами і ставиться до нього не лише як до здобичі, але і як до злого ворога, істоти, з якою не поділиш владу на планеті.

До ватажка приєдналися решта плугів, які щасливо розправилися з черевиком, і врешті-решт, коли Луніну набридло дивитися у волохаті озлоблені морди, він дав засліплюючий спалах, і плуги розбіглися.

Заснути відразу не вдалося. Викликав Володя Лі. Він, виявляється, вже закінчив дослідження подряпин на кістках людей. Сліди відповідали зубам плугів. Звинувачення підтвердилося. І, засинаючи нарешті, Лунін зрозумів, що становище його на цій планеті змінилося. Він не лише дослідник. Він повинен стати і захисником. Напевно, людей тут залишилося не так уже й багато. Плуги виявилися небезпечнішими ворогами, ніж печерні ведмеді для наших предків.

Наступного дня довелося повернутися на Станцію. Через черевик. Видалося незручним просити чергового: «Пришли мені, голубе, у капсулі правий черевик сорок другого розміру, бажано чорний. Мій плуги з’їли». Та й треба було порадитися з Лі та шефом і отримати флаєр хоч би тижні на два, щоб обнишпорити на бриючому польоті басейн великої річки.

А потім Лунін з Лі три тижні обстежували басейн, повертаючись на Станцію, щоб розібрати матеріали. І намагалися спростувати висновки, до яких їх штовхали нові знахідки.

Плуги прийшли сюди тисячі чотири років тому. Зовсім недавно. Можливо, з іншого континенту, де їх сила-силенна. На той час перші люди на планеті вже навчилися обколювати камінь і запалювати вогонь. Люди не були готові до війни з величезними мавпами, що організовані в люті зграї, бачать вночі як удень, з такою товстою шкурою, що кам’яні наконечники списів не могли її пробити. Розкидані по лісу жменьки людей ставали одна за одною жертвами лютих нападів. Тисячу п’ятсот років, тисячу років, вісімсот років налічували покинуті і розорені стоянки. І нарешті, на березі великого мілкого озера, серед сизих скель, що стирчали, немов розчепірені пальці, Лунін знайшов поле однієї з останніх, якщо не останньої битви. Тут загинуло більше вісімдесяти людей. Тут-таки валялися і кістяки плугів. Люди навчилися об’єднуватися, але, певно, запізнилися. Битва датувалася напівтисячоліттям тому. Плюс-мінус десять років. Пошуки можна було припиняти. Жодної людини на планеті не залишилося.