— Хай машина почекає на тебе, хлопче?
— О, не турбуйтеся, дядечку, я візьму таксі.
— Дуже добре. Я не люблю затримувати Чарлсона надовше, ніж це конче потрібно. До побачення, Чарлсоне. Куди, в біса, я подів свій ключ?
Машина від'їхала, а сер Ейлінгтон усе ще стояв на ґанку, марно обмацуючи свої кишені.
— Мабуть, залишив у другому пальті, — сказав він нарешті. — Подзвони, будь ласка. Я певен, Джонсон ще не спить.
Незворушний Джонсон справді відчинив двері менш як за хвилину.
— Я десь загубив свого ключа, Джонсоне, — сказав сер Ейлінгтон. — Принеси, будь ласка, до бібліотеки дві склянки віскі з содовою.
— Слухаюся, сер Ейлінгтон.
Увімкнувши в бібліотеці світло, лікар жестом запросив Дермота ввійти і зачинити двері.
— Не стану довго затримувати тебе, тільки хочу про дещо запитати. Чи це моя фантазія, чи ти справді почуваєш, так би мовити, ніжність до місіс Трент?
— Джек Трент — мій найближчий товариш.
— Пробач, але це не відповідь на моє запитання. Ти, мабуть, вважаєш мої погляди на розлучення аж надто пуританськими, але мушу нагадати тобі: ти мій єдиний близький родич і спадкоємець.
— Про розлучення тут не йдеться, — сердито відказав Дермот.
— Звісно, не йдеться. З причини, яка мені відома краще, ніж тобі. Саму причину я зараз відкрити тобі не можу, але мушу застерегти: Клер Трент — не для тебе.
Молодий чоловік стійко витримав погляд дядька.
— Мені вона теж відома і, мабуть, краще, ніж вам здається. Я знаю, чому ви були сьогодні на обіді.
— Знаєш? — здивувався лікар. — Звідки?
— Вважайте, що здогадався, сер. Мабуть, я не помилюся, коли скажу, що ви були там як фахівець, хіба не так?
Сер Ейлінгтон заходив по кімнаті.
— Ти не помиляєшся, Дермоте. Я, звичайно, не міг тобі відкритись, хоча боюся, що скоро це перестане бути таємницею.
Серце Дермота стислося.
— Ви хочете сказати, що дійшли певного висновку?
— Так, у сім'ї божевілля з боку матері. Сумний, дуже сумний випадок.
— Я не можу в це повірити, сер.
— Природно. Не для фахівця ознак мало, по суті, взагалі немає.
— А для фахівця?
— Незаперечний факт. Такого хворого слід ізолювати — і якомога швидше.
— Боже мій! — видихнув Дермот. — Ви ж не можете посадити людину під замок ні за що ні про що?
— Мій любий Дермоте, хворих ізолюють лише тоді, коли на волі вони становлять небезпеку для суспільства. В даному разі небезпека дуже серйозна. Цілком імовірно, що це особлива форма манії вбивства. Так було у випадку з матір'ю.
Затуливши руками обличчя, Дермот відвернувся і аж застогнав. О Клер, о біло-золотава Клер!..
— За таких обставин, — спокійно провадив лікар, — я вважаю за свій обов'язок остерегти тебе.
— Клер, — прошепотів Дермот. — Бідолашна Клер!
— Так, усім нам, певна річ, шкода її.
Раптом Дермот підвів голову.
— Я не вірю в це.
— Що ти сказав?
— Сказав, що я не вірю в це. Лікарі іноді помиляються. Це всім відомо. Вони аж надто закохані в свою професію.
— Мій любий Дермоте!.. — сердито вигукнув сер Ейлінгтон.
— Не вірю я в це, та й годі! А якщо це й так, мені байдуже. Я кохаю Клер. Якщо вона поїде зі мною, я заберу її звідси. Далеко. Туди, де її не дістануть настирні лікарі. Я оберігатиму її, турбуватимуся про неї, захищаючи її своїм коханням.
— Нічого подібного не зробиш, ти що, збожеволів?
Дермот зневажливо посміхнувся.
— Це у вас фахове — вважати усіх людей божевільними.
— Зрозумій мене, Дермоте… — Обличчя сера Ейлінгтона почервоніло від гніву. — Якщо ти зганьбиш себе таким вчинком, це буде кінець. Я позбавлю тебе утримання, яке ти одержуєш від мене тепер, складу новий заповіт, і все, що маю, залишу різним лікарням.
— Робіть з вашими клятими грішми що хочете, — тихо промовив Дермот. — Зате в мене буде кохана жінка.
— Жінка, яка…
— Скажіть про неї погане слово і, їй-богу, я вб'ю вас! — вигукнув Дермот.
Почувши тихий дзенькіт склянок, вони озирнулися. В розпалі суперечки до кімнати нечутно увійшов Джонсон з тацею в руках. У нього було незворушне обличчя вихованого слуги, але Дермотові хотілося б знати, що він устиг підслухати.
— Гаразд, Джонсоне, — різко сказав сер Ейлінгтон, — можете йти відпочивати.
— Дякую, сер. На добраніч, сер.
Джонсон вийшов. Сер Ейлінгтон і Дермот перезирнулися. Раптова поява Джонсона втихомирила бурю.
— Дядечку, — заговорив Дермот, — я не повинен був так розмовляти з вами. Я добре розумію, що з вашого погляду ви маєте цілковиту рацію. Але я давно вже кохаю Клер. Те, що Джек Трент — мій найближчий товариш, досі не дозволяло мені навіть натякнути їй про своє кохання. Але за теперішніх обставин це вже не має ваги. Дарма й сподіватися, щоб я відмовився від неї заради грошей. Гадаю, ми обидва сказали все, що вважали за потрібне сказати. До побачення!