— Бьйорне! — Браннхьоуґ ляснув у долоні. — Тепер нам усім страх як цікаво, що ти там хотів розповісти світу. Валяй починай!
Браннхьоуґ мимохіть глянув на сусідку Мейрика. Миттєво — але встиг помітити, що й та дивиться на нього. Точніше, в його напрямі. Проте погляд її був байдужий, якийсь непритомний. От би зловити цей погляд, розгледіти, що в нім криється! І ця думка відносила його все далі й далі. Здається, її ім’я Ракель?
ЕПІЗОД 5
— Ти помер?
Старий розплющив очі й побачив над собою обриси чиєїсь голови, але обличчя неможливо було розгледіти через сліпучий світловий німб.
«Ти помер?» — повторив чистий мелодійний голос.
Він не відповідав, бо не розумів, наяву все це відбувається чи уві сні. Чи, як припускає голос, він насправді помер.
— Як тебе звуть?
Тепер голова зникла, а замість неї він побачив крони дерев і блакитне небо. Це сон. Як у вірші: «Позаду ліс оголений весняний, а над ними бомбовози ворожі»[3] Нурдала Ґріґа. Про короля, який втікає до Англії. Очі знову звикли до світла, і він пригадав, як упав на траву в Палацовому парку, щоб трохи відпочити. Мабуть, він заснув. Поруч нього навпочіпки сидів маленький хлопчик і з-під чорного чубка дивився на нього своїми карими оченятами.
— Мене звуть Алі, — сказав малий.
Пакистанець? У хлопчика був примітний кирпатий ніс.
— Алі означає «Бог», — додав малий. — А що означає твоє ім’я?
— Мене звуть Даніель, — посміхнувся старий. — Це біблейське ім’я. Воно означає: «Бог мені суддя».
Малий поглянув на нього:
— То ти Даніель?
— Так, — сказав старий.
Хлопчик і далі дивився на нього, і старий почувався незручно. Може, хлопчик вирішив, що він бездомний, коли лежить тут, на підсонні, в одязі, вкутавшись шерстяним піджаком, як пледом.
— А де твоя мама? — запитав він, щоб уникнути цього пильного погляду.
— Онде. — Малий обернувся і показав пальцем.
Дві кряжисті темноволосі жіночки сиділи віддалік. Довкола них, сміючись, вовтузилося четверо карапузів.
— Значить, я тебе судитиму, — сказав хлопчик.
— Що?
— Алі — це Бог, так? А Бог судить Даніеля. А мене звуть Алі, а тебе звуть…
Старий простягнув руку й схопив Алі за носа. Хлопчик весело верескнув. Жінки обернулися до них, одна вже зібралася була встати, і він відпустив малого.
— Твоя мама, Алі, — старий кивнув у бік жінки, яка вже йшла до них.
— Матусю! — радісно загукав малий. — Дивися, я суддя! Я судитиму дядька.
Жінка щось прокричала йому на урду. Старий посміхнувся їй, та жінка навіть не глянула на нього. Вона пильно дивилася на сина, доки той слухняно пішов до неї. Коли вони вже збиралися йти, вона озирнулася, але здавалося, не хотіла бачити старого, ніби він був невидимкою. Йому захотілося пояснити їй, що він не волоцюга, що він був одним з будівничих суспільства. Що колись він вирушав на схід, готовий зробити для світу все, хоча все, що він міг зробити, — це поступитися іншим місцем, кинути своє покликання і махнути на все рукою. Та нічого цього він не сказав. Він дуже стомився і хотів додому. Відпочивати — і тільки. Тепер за все мають платити інші.
Рушаючи, він не почув, як хлопчик покликав його.
ЕПІЗОД 6
Хтось із гуркотом ввалився в кімнату. Елен Єльтен підвела очі.
— Доброго ранку, Харрі.
— Чорт!
Харрі буцнув ногою кошик для сміття, що стояв коло його письмового столу, так, що той ударився об стіну поряд зі стільцем Елен і покотився підлогою, розкидаючи по лінолеуму все, що в ньому було: невдалу чернетку рапорту (убивство в Екеберзі), порожню пачку з-під сигарет («Кемел», з наклейкою «Тах free»), зелену упаковку від йогурту «Добрий ранок», газету «Даґсавісен», старий квиток у кіно (на фільм «Страх і ненависть у Лас-Веґасі»), старий касовий чек, бананову шкірку, журнал про музику («МОДЖО» № 69 за лютий 1999 р. з групою «Куш» на обкладинці), пляшку коли (пластикову, 0,5 л) і жовтий стікер з телефонним номером, на який він свого часу збирався зателефонувати.