Вебер стояв у дверях вітальні.
— Гаразд, — кивнув Харрі, не відриваючись від читання.
— Тут когось вирвало у відро для сміття, — продовжував Вебер. — Когось дуже хворого: там більше крові, ніж блювоти.
Харрі послинив палець і перегорнув сторінку:
— Угу.
Мовчання.
— Якщо тобі потрібна ще якась допомога…
— Дякую, Вебере, більше нічого не потрібно.
Вебер кивнув, але з місця не зрушив.
— Ти не збираєшся оголосити його в розшук? — нарешті запитав він.
Харрі підвів на Вебера неуважний погляд:
— Навіщо?
— А я звідки знаю? — відповів Вебер. — Це ж у вас «цілком таємно»!
Харрі посміхнувся — схоже, він не чекав від старого Вебера подібних заяв:
— Ні, не зараз.
Вебер постояв ще трохи, але Харрі більш нічого не казав.
— Як хочеш, Холе. У мене тут «Сміт-Вессон». Заряджений. І ще запасна обойма. Тримай!
І Вебер кинув Харрі чорну кобуру, яку той ледве встиг зловити. Харрі відкрив кобуру, дістав револьвер. Він був змащений, начищена сталь тьмяно блищала. Зрозуміло. Це ж особиста зброя Вебера.
— Дякую за допомогу, Вебере, — сказав Харрі.
— Пусте, забудь!
— Спробую. Вдалого тобі… дня.
Вебер шморгнув носом. Коли він, голосно гупаючи, вийшов з квартири, Харрі знову заглибився у читання.
ЕПІЗОД 104
Зрада, зрада, це все зрада! Я не мав сили поворухнутися. Я сидів у задньому ряду, і моя дівчина не бачила мене, коли її ввели до зали. Вона сіла на лаву підсудних, швидко й недвозначно усміхнулась Евену Юлю. Цією посмішкою все було сказано, а я сидів, ніби цвяхами прибитий до лави, і лише дивився й слухав, що відбувається. І страждав. Зрадницька, мізерна душиця! Адже Евен Юль чудово знає, хто така Сіґне Алсакер — я сам розповідав йому про неї. Та його немає в чому звинувачувати — він гадає, що Даніель Гюдесон помер. Але вона! — вона ж присягнула бути вірною, навіть якщо Даніель помре! Так, я повторю знову й знову: «Зрада!» А принц так і не сказав жодного слова. Ніхто не сказав ні слова. Людей, які життям ризикували за Норвегію, розстрілюють у фортеці Акерсхус. Відлуння пострілів чується над усім містом. А потім знову стає тихо. Навіть тихіше, ніж раніше. Ніби нічого й не сталося.
Минулого тижня мені в листі повідомили, що моя справа не розглядатиметься, бо своїми подвигами я цілком загладив свою провину перед батьківщиною. Виходить, розправа з чотирма беззахисними гюдбрансдальськими селянами — це подвій, яким я загладив те, що злочинно захищав під Ленінградом свою батьківщину! Я жбурнув об стіну табурет, увійшла хазяйка, і мені довелося вибачатися. Від цього можна збожеволіти.
Ночами я бачу уві сні Хелену. Лише її. Треба постаратися забути про неї. А принц ні слова не сказав. Мені здається, це неможливо витерпіти.
Харрі знову поглянув на годинник. Потім ще перегорнув кілька сторінок, доки не натрапив на знайому назву.
ЕПІЗОД 105
…свою справу, і перспективи у нього непогані. Але сьогодні сталося те, чого я так довго боявся.
Я сидів і читав газету, коли раптом відчув, що хтось стоїть поряд з моїм столиком і пильно дивиться на мене. Я підвів очі, і в мене кров захолола в жилах від жаху! Судячи з його вигляду, він був на мілині. Брудний одяг, та й постава не та, що раніше. Ніби він утратив щось важливе в житті. Та я відразу впізнав нашого командира, одноокого Едварда Мускена.
— Гюдбранн Юхансен, — сказав він. — А казали, ти загинув. У Гамбурзі.
Я не знав, що робити чи говорити. Я знав лише те, що людина, яка зараз сіла навпроти мене, може добитися, щоб мене судили за зраду батьківщині, і — що було б ще гірше — за вбивство!
У мене пересохло в роті, та я відповів йому, що так, я живий, і, аби виграти нас, розповів, як опинився у віденському лазареті з пораненнями в голову й ногу. І запитав, що сталося з ним. Мускен відповів, що його відправили додому, і він потрапив до лазарету в Сінсені (забавно — адже туди направляли мене). Як і решту, Мускена судили за зраду батьківщині, дали три роки в’язниці й випустили через два з половиною.
Ми побалакали про те про се. Поступово я заспокоївся, замовив йому пиво і розповів, що вирішив зайнятися будматеріалами. Я відверто зізнався, що таким, як ми, краще почати власну справу, оскільки більшість підприємств (особливо ті, що у війну співпрацювали з німцями) не хочуть приймати на роботу колишніх легіонерів.
— І тебе теж? — здивувався Мускен.
Довелося пояснити йому, що мені не дуже допомогло те, що я потім воював за «праве діло» — все одно я встиг поносити німецьку форму.