Выбрать главу

Вебер стояв у дверях вітальні.

— Гаразд, — кивнув Харрі, не відриваючись від читання.

— Тут когось вирвало у відро для сміття, — продовжував Вебер. — Когось дуже хворого: там більше крові, ніж блювоти.

Харрі послинив палець і перегорнув сторінку:

— Угу.

Мовчання.

— Якщо тобі потрібна ще якась допомога…

— Дякую, Вебере, більше нічого не потрібно.

Вебер кивнув, але з місця не зрушив.

— Ти не збираєшся оголосити його в розшук? — нарешті запитав він.

Харрі підвів на Вебера неуважний погляд:

— Навіщо?

— А я звідки знаю? — відповів Вебер. — Це ж у вас «цілком таємно»!

Харрі посміхнувся — схоже, він не чекав від старого Вебера подібних заяв:

— Ні, не зараз.

Вебер постояв ще трохи, але Харрі більш нічого не казав.

— Як хочеш, Холе. У мене тут «Сміт-Вессон». Заряджений. І ще запасна обойма. Тримай!

І Вебер кинув Харрі чорну кобуру, яку той ледве встиг зловити. Харрі відкрив кобуру, дістав револьвер. Він був змащений, начищена сталь тьмяно блищала. Зрозуміло. Це ж особиста зброя Вебера.

— Дякую за допомогу, Вебере, — сказав Харрі.

— Пусте, забудь!

— Спробую. Вдалого тобі… дня.

Вебер шморгнув носом. Коли він, голосно гупаючи, вийшов з квартири, Харрі знову заглибився у читання.

ЕПІЗОД 104

Осло, 27 серпня 1945 року

Зрада, зрада, це все зрада! Я не мав сили поворухнутися. Я сидів у задньому ряду, і моя дівчина не бачила мене, коли її ввели до зали. Вона сіла на лаву підсудних, швидко й недвозначно усміхнулась Евену Юлю. Цією посмішкою все було сказано, а я сидів, ніби цвяхами прибитий до лави, і лише дивився й слухав, що відбувається. І страждав. Зрадницька, мізерна душиця! Адже Евен Юль чудово знає, хто така Сіґне Алсакер — я сам розповідав йому про неї. Та його немає в чому звинувачувати — він гадає, що Даніель Гюдесон помер. Але вона! — вона ж присягнула бути вірною, навіть якщо Даніель помре! Так, я повторю знову й знову: «Зрада!» А принц так і не сказав жодного слова. Ніхто не сказав ні слова. Людей, які життям ризикували за Норвегію, розстрілюють у фортеці Акерсхус. Відлуння пострілів чується над усім містом. А потім знову стає тихо. Навіть тихіше, ніж раніше. Ніби нічого й не сталося.

Минулого тижня мені в листі повідомили, що моя справа не розглядатиметься, бо своїми подвигами я цілком загладив свою провину перед батьківщиною. Виходить, розправа з чотирма беззахисними гюдбрансдальськими селянами — це подвій, яким я загладив те, що злочинно захищав під Ленінградом свою батьківщину! Я жбурнув об стіну табурет, увійшла хазяйка, і мені довелося вибачатися. Від цього можна збожеволіти.

Ночами я бачу уві сні Хелену. Лише її. Треба постаратися забути про неї. А принц ні слова не сказав. Мені здається, це неможливо витерпіти.

Харрі знову поглянув на годинник. Потім ще перегорнув кілька сторінок, доки не натрапив на знайому назву.

ЕПІЗОД 105

Ресторан «Скрьодер», 23 вересня 1948 року

…свою справу, і перспективи у нього непогані. Але сьогодні сталося те, чого я так довго боявся.

Я сидів і читав газету, коли раптом відчув, що хтось стоїть поряд з моїм столиком і пильно дивиться на мене. Я підвів очі, і в мене кров захолола в жилах від жаху! Судячи з його вигляду, він був на мілині. Брудний одяг, та й постава не та, що раніше. Ніби він утратив щось важливе в житті. Та я відразу впізнав нашого командира, одноокого Едварда Мускена.

— Гюдбранн Юхансен, — сказав він. — А казали, ти загинув. У Гамбурзі.

Я не знав, що робити чи говорити. Я знав лише те, що людина, яка зараз сіла навпроти мене, може добитися, щоб мене судили за зраду батьківщині, і — що було б ще гірше — за вбивство!

У мене пересохло в роті, та я відповів йому, що так, я живий, і, аби виграти нас, розповів, як опинився у віденському лазареті з пораненнями в голову й ногу. І запитав, що сталося з ним. Мускен відповів, що його відправили додому, і він потрапив до лазарету в Сінсені (забавно — адже туди направляли мене). Як і решту, Мускена судили за зраду батьківщині, дали три роки в’язниці й випустили через два з половиною.

Ми побалакали про те про се. Поступово я заспокоївся, замовив йому пиво і розповів, що вирішив зайнятися будматеріалами. Я відверто зізнався, що таким, як ми, краще почати власну справу, оскільки більшість підприємств (особливо ті, що у війну співпрацювали з німцями) не хочуть приймати на роботу колишніх легіонерів.

— І тебе теж? — здивувався Мускен.

Довелося пояснити йому, що мені не дуже допомогло те, що я потім воював за «праве діло» — все одно я встиг поносити німецьку форму.