— Так це ти розпускав ті чутки, — сказав Гюдбранн.
— Що? Які ще чутки?
— Ми з Даніелем говорили про те, щоб виїхати до Америки, а не втікати до росіян. І не зараз, а коли війна закінчиться.
Сіндре знизав плечима, поглянув на годинник і став на коліна.
— Тільки спробуй, я пристрелю тебе, — сказав Гюдбранн.
— З чого? — спитав Сіндре. Я кивнув на деталі кулемета, розкладені на ковдрі.
їхні гвинтівки були в укритті, і вони обидва чудово розуміли, що, перш ніж Гюдбранн устигне збігати туди й назад, Сіндре буде вже далеко.
— Залишайся тут, Юхансене, і здихай, якщо тобі охота. Передавай привіт Дале і скажи, що настала його черга.
Гюдбранн поліз рукою під куртку і дістав багнет. Світло місяця зблиснуло на тьмяному сталевому лезі. Сіндре похитав головою:
— Такі хлопці, як ви з Гюдесоном, — фантазери. Сховай ножа, краще ходімо зі мною. Зараз росіянам через озеро підвезуть провізію. Свіже м’ясо.
— Я не зрадник, — відповів Гюдбранн.
Сіндре підвівся.
— Якщо ти спробуєш заколоти мене багнетом, голландці на посту прослуховування почують нас і здіймуть тривогу. Розумом розкинь. Кому вони швидше повірять, що хтось із нас намагався не дати втекти іншому? Тобі, про кого вже ходять чутки, що ти був намилився втекти, чи мені, члену партії?
— Сядь на місце, Сіндре Фьоуке.
Сіндре розсміявся:
— Нікчемний з тебе вбивця, Гюдбранне. Ну, я побіг. Відпусти мене метрів на п’ятдесят, а вже потім бий на ґвалт, і всім буде добре.
Вони подивилися один одному в вічі. Між ними почав падати пухнастий сніг. Сіндре посміхнувся:
— Снігопад і місячне сяйво водночас — таке рідко побачиш, еге ж?
ЕПІЗОД 12
Окоп, у якому стояли четверо, був за два кілометри на північ від їхньої ділянки фронту, саме там, де траншея повертала назад і майже робила петлю. Чоловік з капітанськими знаками розрізнення тупцював перед Гюдбранном. Був снігопад, і на кашкет капітану вже нападала ціла шапка снігу. Едвард Мускен стояв поряд з капітаном і дивився на Гюдбранна одним широко розплющеним оком, друге знов було наполовину прикрите.
— So, — сказав капітан. — Er ist hinüber zu den Russen geflohen?[10]
— Ja[11], — повторив Гюдбранн.
— Warum?[12]
— Das weiss ich nicht.?[13]
Капітан подивився в небо, цвіркнув крізь зуби і тупнув ногою. Потім кивнув Едварду і, буркнувши щось роттенфюреру, німецькому єфрейторові, який був при ньому, попрощався. Сніг зарипів у них під ногами.
— Ось так, — мовив Едвард. Він усе ще дивився на Гюдбранна.
— Еге ж, — сказав Гюдбранн протягом.
— Розслідувати тут особливо нема чого.
— Вже ж бо.
— Але хто б міг подумати! — Його розплющене око і далі пильно і непорушно дивилося на Гюдбранна.
— Тут постійно дезертирують, — сказав Гюдбранн. — Якби вони розслідували кожен випадок…
— Я кажу, хто б міг подумати таке про Сіндре! Про те, що він викине подібний фортель.
— Але ж ти бачиш, — мовив Гюдбранн.
— Так, не надто вигадливо. Ось так просто собі встав і втік.
— Звичайно.
— А ще й з кулеметом такий ляпсус. — У голосі Едварда бриніло холодне глузування.
— Так.
— І ти навіть не зміг докричатися до голландців.
— Я кричав, та надто пізно. Було темно.
— Був місяць, — сказав Едвард.
Вони подивилися один на одного.
— Знаєш, що я думаю? — спитав Едвард.
— Ні.
— Ні, знаєш, по тобі ж видно. За що, Гюдбранне?
— Я не вбивав його. — Погляд Гюдбранна був прикутий до величезного ока Едварда. — Я намагався відмовити його.
Але він навіть слухати мене не схотів. Просто втік. Що я міг зробити?
Вони стояли, нахилившись один до одного, важко дихаючи, і пару від їх дихання тут же відносив вітер.
— Я пам’ятаю, коли востаннє у тебе був такий вигляд, Гюдбранне. Тієї ночі, коли ти вбив того росіянина в нашому бліндажі.
Гюдбранн знизав плечима. Едвард поклав йому на плече руку в обледенілій рукавиці:
— Послухай. Сіндре не був хорошим вояком. Мабуть, навіть хорошою людиною. Але ж ми пристойні люди. Мусимо, чорт забирай, намагатися сповідувати якісь норми, цінності, розумієш?
— Тепер мені можна йти?
Едвард подивився на Гюдбранна. Чутки про те, що Гітлер перемагає далеко не на всіх напрямках, тепер уже доходили й сюди. Відповідно, збільшилася й кількість норвезьких добровольців, і на зміну Даніелю та Сіндре прийшли двоє хлопчиськ з Тюнсета. Весь час нові, молоді обличчя. Хтось запам’ятовувався, когось швидко забували, коли він гинув. Даніеля Едвард запам’ятає, він знав це напевно. Точно так, як і те, що дуже швидко обличчя Сіндре зітреться з його пам’яті. Вивітриться. За кілька днів Едварду-молодшому виповнюється два рочки. Цю думку він не додумав.