Незакінчене речення повисло в повітрі, а сам Браннхьоуґ окинув поглядом стіл.
— На щастя для нас, — додав він, — американці вважають, що краще визнати помилку якого-небудь свого секретного агента, ніж неможливість у цілому співпрацювати з одним зі своїх найближчих союзників.
— Це означає, — сказала Ракель, не відриваючи погляду від блокнота, що лежав перед нею на столі, — що у нас немає необхідності шукати норвезького цапа-відбувайла.
Вона підвела погляд і подивилася просто в очі Браннхьоуґу.
— Навпаки, нам потрібно знайти норвезького героя. Чи не так?
Браннхьоуґ поглянув на неї з подивом і цікавістю одночасно. З подивом — бо вона так швидко зрозуміла, що йому потрібно, а з цікавістю — бо він нараз утямив, що на неї зважати доведеться в будь-якому разі.
— Правильно. Коли вся ця історія про те, як норвезький поліцейський пристрелив секретного агента, вийде наверх, у нас уже має бути готова своя версія, — сказав Браннхьоуґ. — І за цією версією, з нашого боку не було допущено нічого вартого осуду, наш офіцер зв’язку діяв згідно з інструкцією, а винен у всьому агент служби охорони. Ця версія влаштує як нас, так і американців. Наше завдання — в тому, щоб змусити журналістів повірити у все це. І у зв’язку з цим…
— …нам потрібен герой, — договорила за нього Анна Стьорксен. Вона кивнула: мовляв, тепер і вона розуміє, про що йдеться.
— Пардон, — подав голос Мьоллер. — Я тут, виходить, єдиний, хто не розуміє, в чому штука.
— Ваш поліцейський виявив надзвичайну кмітливість, коли президентові загрожувала потенційна небезпека, — сказав Браннхьоуґ. — Адже якби той чоловік у квитковій касі хотів скоїти замах, згідно з інструкцією слід було негайно рятувати президента. Що й було зроблено. І те, що той чоловік, як з’ясувалося, зовсім не збирався стріляти в президента, це не робить погоди.
— Розумно, — сказала Анна Стьорксен. — У подібних ситуаціях перш за все слід дотримуватися інструкції.
Мейрик нічого не відповів, але згідливо кивнув.
— Добре, — вів далі Браннхьоуґ. — «Штука» — як ви сказали, Б’ярне, — полягає в тому, щоб переконати пресу, наше керівництво і всіх, хто пов’язаний з цією справою, що ми ані на мить не сумніваємося в тому, що наш офіцер зв’язку діяв правильно. «Штука» в тому, що ми вже зараз повинні поводитися так, ніби він здійснив подвиг.
Браннхьоуґ поглянув на Мьоллера — той був збентежений.
— Не представити його до нагороди негайно — означає вже наполовину визнати, що йому не слід було стріляти, а відповідно, визнати й те, що вся система безпеки дала збій під час візиту президента.
Присутні закивали, погоджуючись.
— Ergo[14], — сказав Браннхьоуґ. Він полюбляв це слівце. Воно нагадувало йому потужну зброю, майже непереможну. Коли він вимовляв його, йому здавалося, що його вустами промовляє сама логіка: «Звідси випливає…».
— Ergo, ми маємо дати йому медаль? — знову втрутилася Ракель.
Браннхьоуґ відчув, що дратується. Вона так сказала це «медаль», ніби вони зараз пишуть сценарій комедії, де тільки й чекають на різні забавні пропозиції. Його план — комедія?!
— Ні, — тихо й рішуче відповів він. — Не медаль. Медалі й інші подібні нагороди дістаються надто легко, це недостатньо надійний вихід. — Він відкинувся на спинку стільця, заклавши руки за голову. — Давайте підвищимо хлопця на посаді. Призначимо його інспектором.
Запала довга пауза.
— Інспектором? — Бярне Мьоллер все ще недовірливо дивився на Браннхьоуґа. — За те, що він підстрелив секретного агента?
— Можливо, це звучить трохи дивно, але подумайте добре.
— Це… — Мьоллер моргнув, і це мало такий вигляд, ніби він хотів виголосити довгу промову, але передумав і вирішив промовчати.
— Може, не варто наділяти його всіма повноваженнями інспектора, — почув Браннхьоуґ голос начальника поліції. Вона говорила обережно, ретельно добираючи слова. «Ніби всиляє нитку в голку», — чомусь подумав Браннхьоуґ.