— Ми й про це подумали, Анно, — відповів він, легко зробивши акцент на імені. Ніби мимохіть. Уперше він звернувся до неї не на прізвище. Одна брова її слабо ворухнулася, але інших виявів невдоволення він не помітив. — Проблема в тому, що коли раптом усі колеги цього вашого меткого поліцейського дізнаються про це призначення, а потім про те, що ця посада просто номінальна, легше нам не буде. Тобто ми назавжди втратимо спокій. Адже тільки-но вони переймуться підозрою, що щось не так, як відразу ж поповзуть чутки, і, звичайно, все матиме такий вигляд, ніби ми просто намагаємося приховати, що ми — ви — цей поліцейський — добряче влипли. Інакше кажучи, ми повинні дати йому таку посаду, щоб бути на сто відсотків упевненими: ніхто не знатиме напевно, чим він, власне, займається. Або інакше: підвищення разом з переведенням у закрите від інших місце.
— Закрите місце. Ніхто не знатиме напевно… — криво посміхнулася Ракель. — Звучить так, ніби ви вирішили посадити його до клітки, Браннхьоуґе.
— А що скажеш ти, Курте? — запитав Браннхьоуґ.
Курт Мейрик почухав за вухом і тихо засміявся.
— А що? — сказав він. — Що-що, а місце інспектора ми йому якось уже підшукаємо.
Браннхьоуґ кивнув:
— Було б, дуже добре.
— Ну, треба ж допомагати один одному, коли можна.
— Чудово, — широко посміхнувся Браннхьоуґ і поглянув на настінний годинник, даючи зрозуміти, що зустріч закінчено. Зарипіли стільці.
ЕПІЗОД 15
«Tonight were gonna party like its nineteen ninety-nine!»[1[15]
Елен кинула погляд на Тома Волера, який щойно поставив касету й увімкнув звук так голосно, що на басах панель тремтіла. А різкий фальцет співця просто різав вуха.
— Не заважає? — спитав Том, намагаючись перекричати музику. Елен не хотілося його ображати, і вона тільки кивнула на знак згоди. Не можна сказати, що вона боялася неумисно образити Тома Волера, просто не бажала з ним марно конфліктувати. Хотілося сподіватися, що скоро тандем «Том Волер — Елен Єльтен» розпадеться. Як не є, шеф Бярне Мьоллер сказав, що це має тимчасовий характер. Усі знали, що на весну Том матиме чергове підвищення і стане інспектором.
— Підар нігер! — прокричав Том. — І співає відповідно.
Елен не відповіла. Періщив такий сильний дощ, що на’віть увімкнені двірники не могли прогнати з лобового скла патрульної машини пелену води, тому контури будинків по вулиці Уллеволсвеєн розпливалися, немов міраж. Сьогодні зранку Мьоллер послав Тома і Елен розшукати Харрі. Вони приходили до нього додому на Софієс-ґате і з’ясували, що у квартирі його немає. Або він не захотів їм відкрити. Або не зміг. Цього Елен боялася найбільше. Вона дивилася, як люди поспішають туди-сюди по тротуару. Їхні фігури теж здавалися химерними, спотвореними, як у кривому дзеркалі.
— Давай ліворуч і тут зупинися, — сказала вона. — Ти можеш почекати мене в машині.
— Радісінько, — сказав Волер. — Терпіти не можу алкашів.
Вона скоса зиркнула на нього, але з виразу обличчя не можна було зрозуміти, кого він має на увазі: ранкових відвідувачів ресторану «Скрьодер» узагалі чи Харрі зокрема. Він зупинився край автобусної зупинки, так що коли Елен виходила, вона помітила, що через дорогу вже побудували кафе-бар. А може, воно давно вже там було, просто вона не помічала. На табуретах уздовж великих вікон сиділи молоді люди у светрах з високими комірами і читали іноземні журнали або просто дивилися на дощ, тримаючи в руках білі кавові чашки і, напевно, розмірковуючи, чи ті вони підібрали меблі, чи той обрали інститут, чи ту людину кохають, чи до того клубу ходять, чи в тому місті Європи живуть.
У дверях «Скрьодера» вона наштовхнулася на чоловіка в товстому плетеному светрі. Алкоголь устиг вже обезбарвити колись блакитні очі, долоні були величезні, як пательні, і чорні від бруду. Коли він, заточившись, проминав Елен, в ніс ударив солодкуватий запах поту і перегару. Всередині ресторану була спокійна ранкова атмосфера. Зайнято лише чотири столики. Елен бувала тут раніше, дуже давно, але, як видно, відтоді нічого не змінилося. На стінах висіли пейзажі старого Осло, і це, разом з брунатними стінами і скляною стелею, додавало закладу певної схожості з англійським пабом. Узагалі кажучи, вельми віддаленої. Дивани й дешеві пластикові столи робили його більше схожим на курильню на пасажирському пароплаві. В кінці залу, спершись на стійку, стояла офіціантка і курила, байдужно роздивляючись Елен. У найдальшому кутку, біля вікна, сидів похнюплений Харрі. Перед ним стояв порожній півлітровий пивний келих.