Дощу не було вже більше тижня, сухе листя зашелестіло у старого під ногами, коли він звернув ліворуч і пішов між деревами парку. Він закинув голову, подивився вгору: голе віття виразно вимальовувалося на тлі зоряного неба. Йому раптом навернувся на пам’ять дитячий віршик:
Він подумав про те, що краще б цей вечір був безмісячним. З іншого боку, зараз було легко знайти те, що він шукає: старий дуб, до якого він притулився головою того дня, коли йому сказали, що життя його добігає кінця. Він дивився на його стовбур, підводячи очі вище й вище, до самої крони. Скільки йому може бути років? Двісті? Триста? Може, він виріс ще до того, як Карл-Юхан зійшов на норвезький трон. Але зрештою всякому життю настає кінець. І його життю, і життю дерева, і навіть життям королів. Він став за деревом, так щоб його не було видно з доріжки, і скинув на землю рюкзак. Потім сів навпочіпки, відкрив рюкзак і дістав те, що було там. Три пляшечки розчину гербіциду, який продавець у магазині «Світ заліза» називав «Раундап», і ветеринарний шприц з величезною голкою, яким він розжився в аптеці «Сфінкс». Він сказав, що шприц йому потрібний на кухні, щоб упорскувати жир у м'ясо, але це було зайве, адже провізор тільки байдуже поглянув на нього і напевно забув про це ще до того, як він вийшов з аптеки.
Старий ще раз швидко роззирнувся навсібіч, проткнув довгою голкою пробку однієї пляшки і, потягнувши за ручку, набрав повний шприц блискучої рідини. Він обмацав рукою кору дерева і, знайшовши в ній тріщину, увіткнув туди голку. Це було не так уже й легко, як він думав, треба було чимало зусиль, щоб увігнати голку в тверду деревину, він повинен був дійти до камбію, до нутрощів дерева, його життєвих органів. Він ще сильніше натиснув на шприц. Голка затремтіла. Чорт! Її не можна було зламати, бо іншої він не мав. Голка помалу пішла всередину, але через кілька сантиметрів уперлася. Хоча було холодно, він спітнів. Він знову схопився за шприц, щоб навалитися на нього з новою силою, але раптом почув шурхіт листя на доріжці. Він випустив шприц. Шурхіт наближався. Він заплющив очі і затамував подих. Коли він знову їх розплющив, то встиг помітити, як у кущах, за якими виднілася Фредрікс-ґате, зникли дві постаті. Він видихнув і знову вхопився за шприц. «Хай буде так: або пан, або пропав», — думав він, навалюючись щосили. Він уже чекав, як зараз голка хрусне і зламається, але вона увійшла глибше. Старий витер піт з чола. Далі буде легше.
За десять хвилин він устиг упорснути дві пляшечки цього розчину і вже готовий був упорснути третю, коли почув поряд голоси. Дві постаті вийшли з-за кущів, і він подумав, що це, мабуть, ті самі, яких він бачив.
— Гей! — почув він чоловічий голос.
Старий інстинктивно підхопився на ноги і став перед деревом так, що довгі поли пальта закривали шприц, що все ще стримів у стовбурі. Наступної миті йому в очі вдарило сліпуче світло. Він виставив руки вперед.
— Прибери цей ліхтар, Томе, — почувся жіночий голос.
Світло відійшло вбік, і старий побачив, як між деревами в парку затанцювали тіні.
Двоє підійшли до нього зовсім близько, і одна з них, жінка трохи за тридцять, з правильними, але звичайними рисами обличчя, виставила йому в обличчя своє посвідчення так близько, що навіть при тьмяному місячному світлі він міг розрізнити її фотографію, на якій вона була, безумовно, молодша, ніж зараз, і з дуже серйозним виразом обличчя. І ім’я. Якась Елен.
— Поліція, — сказала вона. — Пробачте, якщо налякали вас.
— Що ти робиш тут опівночі, діду? — спитав чоловік. Він, як і напарниця, був у цивільному, з-під чорної плетеної шапочки на старого пильно дивилися холодні сині очі.