Едвард поклав руку на плече Дале, і той обернувся так різко і з такою люттю, що Едвард втратив рівновагу на льоду, який до того ж підтанув на сонці, і гепнувся на спину. «Ну хоч зима видалася тепла», подумав він і мимоволі розсміявся. Але урвав сміх, коли раптом побачив, що в нього майже впирається ствол гвинтівки Дале.
— Passwort![27] — гаркнув Дале. Поверх прицілу Едвард побачив його широко розкрите око.
— Протри баньки, Дале. Це ж я.
— Passwort!
— Прибери гвинтівку! Це я — Едвард! Чорт!
— Passwort!
— Gluthaufen.
Едвард відчув, що його охоплює панічний страх, коли він побачив, як палець Дале зачепився за спусковий гачок. Він що, не розчув?
— Gluthaufen! — закричав він щосили. — Gluthaufen, чорт!
— Fehl! Ich schiesse![28]Господи, та цей хлопець геть здурів! Тієї ж миті Едвард згадав, що пароль змінили сьогодні зранку. Після того, як він пішов на ділянку «Північ»! Палець Дале натиснув на курок, але не зміг просунутися далі. Над оком з’явилася зморшка. Дале перехопив рушницю. Невже все так і скінчиться? Після всього, що він пережив, загинути від кулі контуженого співвітчизника? Едвард пильно дивився в чорну цівку гвинтівки — чекав, коли бризнуть іскри. Чи встигне він їх помітити? Господи милосердний! Він відвернувся від дула, поглянув у блакитне небо, де висів чорним хрестом російський винищувач. Він був надто високо, щоб його можна було почути.
І Едвард заплющив очі.
— Tngelstimme![29] — закричав хтось.
Едвард розплющив очі й побачив, як Дале двічі блимнув за прицілом.
Це був Гюдбранн. Упритул притиснувши свою голову до голови Дале, він горлав йому просто у вухо:
— Tngelstimme!
Дале опустив гвинтівку. Потім посміхнувся Едварду і кивнув.
— Tngelstimme! — повторив він.
Едвард знову заплющив очі й видихнув.
— Листи є? — запитав Гюдбранн.
Едвард сів і дав Гюдбранну стос зв’язаного паперу. Дале все ще посміхався, але вираз обличчя залишався таким самим порожнім. Едвард схопився за його гвинтівку і підвівся. Тепер вони стояли очі-в-очі.
— У нас там хто-небудь є всередині, Дале?
Він хотів сказати це нормальним голосом, але вийшов грубий, хрипкий шепіт.
— Він не чує, — сказав Гюдбранн, розглядаючи листи.
— Я не думав, що з ним так погано. — Едвард помахав рукою перед обличчям Дале.
— Йому вже не можна тут залишатися. Ось лист від його сім’ї. Покажи це йому, і сам зрозумієш, що я маю на увазі.
Едвард узяв листа, тицьнув його Дале просто в обличчя, але побачив, що на його лиці не відбилося ані найменшого почуття: той тільки коротко осміхнувся, а потім знову вирячив очі, втупивши їх у вічність чи ще не знати куди.
— Правда твоя, — сказав Едвард. — Він готовий.
Гюдбранн подав Едварду ще одного листа.
— Як там удома? — запитав він.
— Ет, сам знаєш, — відповів Едвард, роздивляючись лист.
Та Гюдбранн нічого не знав: вони з Едвардом не так багато розмовляли з минулої зими. Дивно, але навіть у таких умовах двоє людей можуть примудритися не розмовляти між собою, якщо їм це неприємно. Не можна сказати, що Гюдбранну не подобався Едвард. Навпаки, йому подобався командир, якого він поважав за розум, відвагу хороброго вояка і турботу про молодих і новачків у їхньому відділенні. Восени Едварда підвищили до шарфюрера, що відповідало званню сержанта в норвезькій армії, але відповідальність залишалася та сама. Якось Едвард пожартував, що його підвищили, бо решту сержантів уже вбили і в начальства залишилися зайві сержантські кашкети.
Гюдбранн часто думав, що за інших обставин вони з Едвардом могли б бути хорошими друзями. Але те, що сталося минулої зими — зникнення Сіндре і цей труп Даніеля, що якимсь дивним чином з’явився знову, — це весь час відтоді стояло між ними.
Глухий далекий звук розітнув тишу, потім заторохкали кулемети, ніби перегукуючись один з одним.
— Стає непереливки, — сказав Гюдбранн, більше запитуючи, ніж констатуючи.
— Так, — сказав Едвард. — А все клята відлига. Наше постачання загрузло в багнюці.
— Нам треба відступати?
Едвард знизав плечима:
— Може, на кілька миль. Але мл повернемося.
Гюдбранн з-під дашка долоні поглянув на схід. Йому зовсім не хотілося повертатися. Йому хотілося поїхати додому: може, там він зможе жити?
— Бачив норвезький дороговказ на перехресті поряд з лазаретом, той, зі свастикою? — запитав він. — І стрілку, яка показує на схід, де написано: «Ленінград, п’ять кілометрів»?
Едвард кивнув.
— Пам’ятаєш, що там написано на стрілці, яка вказує на захід?