Кур’єр перерахував гроші в конверті, чомусь називаючи числа по-німецьки. Коли старий запитав його про це, той сказав, що його батьки були з Ельзасу, і старому чомусь забаглося розповісти йому, що він бував там, у Зеннхаймі, і він сказав про це. Дивна забаганка.
Після того, що він прочитав про гвинтівку Меркліна в Інтернеті в Університетській бібліотеці, сама зброя скоріш розчарувала його. Вона була схожа на звичайну мисливську рушницю, тільки більша. Кур’єр показав, як розбирати і складати її, називаючи старого «гер Урія». Старий поклав розібрану гвинтівку в рюкзак і попрямував до ліфта. Поки ліфт їхав униз, він роздумував, чи не попросити Бетті Андресен викликати йому таксі. Ще одна химера.
— Алло!
Старий підвів голову.
— Я гадаю, вам ще й слух треба перевірити.
Лікар Буєр стояв у дверях і намагався весело посміхатися. Він запросив його до офісу. Мішки під очима у лікаря набрякли ще більше.
— Я прокричав ваше ім’я тричі.
«Я забуваю своє ім’я, — подумав старий. — Забуваю всі свої імена».
З того, як лікар подав йому руку, щоб допомогти пройти в кабінет, старий здогадався, що новини погані.
— Так, я отримав результати тих аналізів, які ми брали, — поспішно сказав лікар, навіть не всівшись як слід у крісло, ніби бажаючи викласти погані новини якнайскоріше. — На жаль, вона розрослася.
— Ну зрозуміло, вона розрослася, — відповів старий. — А хіба це не природно для ракових клітин — розростатися?
— Хе-хе. Взагалі кажучи, так. — Буєр змахнув з письмового столу невидиму порошинку.
— Пухлина — як ми, — продовжував старий. — Робить те, що може.
— Авжеж, — відповів лікар Буєр, з неприродно-розслабленим виглядом розвалившись у кріслі.
— Ви теж робите тільки те те, що можете, лікарю.
— Так, ви маєте рацію, ви маєте рацію. — Лікар Буєр посміхнувся і начепив окуляри. — Ми, як і раніше, пропонуємо вам курс лікування. Він, звичайно, ослабить вас, але може продовжити… е-е…
— Життя?
— Так.
— А скільки я протягну без цього курсу?
Кадик Буєра стрибав угору-вниз.
— Дещо менше, ніж ми вважали спочатку.
— А саме?
— А саме: з печінки рак через кров потрапив у…
— Досить, назвіть мені час.
Лікар Буєр подивився на нього порожніми очима.
— Ти ненавидиш свою роботу, чи не так? — сказав старий.
— Даруйте, що?
— Нічого. Дату, якщо можна.
— Але ж нереально…
Лікар Буєр здригнувся: старий так грюкнув кулаком по столу, що телефонна слухавка зіскочила з важеля. Він відкрив рота, аби щось сказати, але затнувся, коли побачив, як старий свариться на нього тремтячим пальцем. Він зітхнув, зняв окуляри і втомлено провів рукою по обличчю.
— Влітку. У червні. Можливо, раніше. В кращому разі — в серпні.
— Чудово, — сказав старий. — Тоді все гаразд. А болі?
— Можуть з’явитися коли завгодно. Вживайте ліки.
— Я зможу діяти?
— Важко сказати. Це залежить від болів.
— Мені потрібні такі ліки, щоб я міг діяти. Це необхідно. Розумієте?
— Всі болезаспокійливі…
— Я вмію терпіти біль. Мені потрібне щось, що просто підтримувало б мою притомність, щоб я міг тверезо мислити і діяти.
«Щасливого Різдва». Це було останнє, що сказав лікар Буєр. Старий стояв на сходах. Спочатку він не розумів, чому в місті так багато народу, але коли йому нагадали про майбутнє свято, він миттю зрозумів причину паніки в очах перехожих, що поспішали вулицями, — вони бояться спізнитися купити різдвяні подарунки. На площі Егерторґет люди згромадилися довкола вуличного оркестру. Чоловік у формі Армії порятунку обходив натовп з бляшанкою для пожертвувань. У снігу наркоман переминався з ноги на ногу, його очі блимали, як блимає стеаринова свічка, перш ніж потухнути. Дві юні подружки пройшли повз нього попідруч, рум’яні, свіжі, сповнені своїх маленьких секретів і бажання жити далі. І вогні. Світло горіло в кожному віконці, будь вони всі прокляті. Він підвів очі: над ним було небо Осло — тепле жовте шатро відбитого міського світла. Боже, як він скучив за нею! «Наступне Різдво, — подумав він. — Наступне Різдво ми відсвяткуємо разом, кохана».