— Гаразд, скажу інакше: людина, що виражає расистську точку зору.
Суддя кивнув і водночас кинув застережний погляд на Круна.
Ґрот вів далі:
— Ця людина, коментуючи наліт на «Денніс-кебаб», сказала, що нам потрібно більше таких радистів, як Сверре Ульсен, щоб відвоювати Норвегію. В інтерв’ю слово «расист» використовується як схвальне і навіть хвалебне. А ви самі, підсудний, вважаєте себе расистом?
— Так, я расист, — відповів Ульсен до того, як Крун устиг хоча б щось сказати. — У тому сенсі, як я це розумію.
— А як ви це розумієте? — посміхнувся Ґрот.
Крун стискав кулаки під столом і подивився на президію — на суддю та двох його помічників по обидва боки від нього. Від цих трьох залежатиме доля його підзахисного найближчими роками та його особиста кар’єра найближчими місяцями. Два звичайних представники народу, запрошені просто для створення антуражу правосуддя. «Ляльки в буклях» — от як їх завжди називали, але, можливо, вони ніякі не «ляльки». Праворуч від судді сидів молодий чоловік у дешевому практичному робочому одязі, який рідко наважувався підвести очі. Товстуха-дівчина зліва від судді, мабуть, лише прикидалася, ніби стежить за тим, що відбувається; вона сиділа з гордо піднесеною головою, так що присутнім у залі було добре видно її вже помітне подвійне підборіддя. Середньостатистичні норвежці. Що вони знають про таких, як Сверре Ульсен? Що вони хотіли б знати?
Усі свідки бачили, як Сверре Ульсен увійшов до забігайлівки з бітою під пахвою і після недовгої суперечки ударив нею по голові власника закладу Хо Дая, сорокарічного в’єтнамця, що приїхав до Норвегії як біженець у 1978 році. Ударив так сильно, що Хо Дай більше не підвівся. Коли Ульсен почав говорити, Крун уже встиг обдумати свій наступний протест.
— Расизм, — по складах прочитав Ульсен, розібравшись у своїх записах, — це вічна боротьба проти спадкових захворювань, дегенерації та геноциду, а також надія на більш здорове суспільство з вищим рівнем життя. Змішування рас — одна з форм двостороннього геноциду. У світі, де вирішено будь-якою ціною відновити генофонди, щоб захистити щонайменшу комашину, на повний хід іде змішування і руйнування людських рас із тисячолітньою історією. В одній зі статей відомого журналу «Амерікан фізіолоджист» за сімдесят другий рік п’ятдесят американських та європейських учених виступили проти замовчування даних спадковості.
Ульсен замовк, обвів очима залу 17 і підняв угору вказівний палець. Тепер він стояв обличчям до прокурора, і Крун міг бачити татуювання «Sieg Heil» між потилицею та шиєю — німе волання і своєрідна химерна невідповідність холодної пишномовності всіх цих висловів. Запанувало мовчання, з шуму в коридорі Крун зрозумів, що в залі 18 оголосили обідню перерву. Секунди минали. Крун пригадав, що десь читав про те, як Адольф Гітлер під час масових мітингів розтягував свої картинні паузи до трьох хвилин. Коли Ульсен продовжив свою промову, він відстукував пальцем такт, ніби хотів убити кожне слово й речення в слухачів:
— Ті з вас, хто намагається заперечувати боротьбу рас, або сліпі, або зрадники.
Він відпив зі склянки, що стояла перед ним.
Прокурор скористався цією паузою і поставив чергове запитання:
— На вашу думку, в цій боротьбі ви і ваші спільники, частина яких зараз у залі, єдині, хто має право нападати?
Почулося глухе ревіння бритоголових, що були у залі.
— Ми не нападаємо, ми обороняємося, — відповів Ульсен. — Це право і обов’язок усіх рас.
Один із присутніх крикнув щось Ульсену, і той продовжував усміхнено:
— І в чужих расах можна знайти націонал-соціалістів з расовими переконаннями.
Схвальний сміх та оплески присутніх. Суддя попросив тиші й запитально поглянув на прокурора.
— Це все, — сказав Ґрот.
— Чи є які-небудь питання в захисту?
Крун заперечно похитав головою.
— Тоді попрошу ввести першого свідка обвинувачення.
Прокурор кивнув приставу, той відчинив задні двері, висунувся в них і щось сказав. За дверима скрипнув стілець, двері широко прочинилися, і увійшов міцний на вигляд чоловік. Крун відзначив затісний у плечах піджак, чорні шкіряні штани й такого ж кольору високі чоботи. Голена голова. Судячи зі стрункої статури атлета — років тридцяти. Та червонуваті білки очей і тонкі лілові жилки на блідому обличчі робили його старшим років на двадцять.
— Офіцер поліції Харрі Холе? — запитав суддя, коли свідок зайняв своє місце.
— Так.
— Ви хочете, щоб ваша адреса залишилася…
— У таємниці. — Холе показав великим пальцем через плече. — Вони вже намагалися навідатися до мене додому.