— Схоже на поручительство, — сказала вона.
— Це і є поручительство, — кивнув він. — Коли твій батько дізнався, що єврейські кредити (а отже, і його гроші) конфіскуються, він прийшов до мене з проханням, щоб я поручився за нього для отримання великої позики в Німеччині. На жаль, я легковажно погодився на це. Твій батько був гордою людиною і, щоб поручительство не було з мого боку чистою благодійністю, наполіг на тому, аби літній будинок, в якому зараз ви з матір’ю мешкаєте, став заставою цього поручительства.
— Чому поручительства, а не позики?
Брокхард здивовано поглянув на неї:
— Хороше питання. А відповідь така: вартості будинку забракло, щоб він міг бути заставою тієї позики, яку хотів отримати твій батько.
— А підпису Андре Брокхарда було достатньо?
Він посміхнувся і дістав велику, геть просяклу потом хустку.
— Я маю деяку власність у Відні.
Це було надто м’яко сказано. Всі знали, що Андре Брокхард — впливовий акціонер двох найбільших промислових компаній Австрії. Після аншлюсу — гітлерівської окупації 1938-го — підприємства замість машин і обладнання почали виробляти зброю для Німеччини та її союзників. Брокхард став мультимільйонером. А тепер Хелена дізналася, що йому належить і будинок, у якому вона живе. Вона відчула, як до горла підступає клубок.
— Та не засмучуйся так, моя люба Хелено, — сказав Брокхард, і в його голосі раптом знову почулося тепло. — Бач, я зовсім не збираюся відбирати будинок у твоєї матері.
Але клубок у горлі в Хелени зробився ще більшим. Так, Брокхард зараз цілком міг би додати: «Чи у моєї невістки».
— Венеціє! — крикнув раптом Брокхард.
Хелена обернулася до дверей стайні. З напівтемряви виходив хлопчик-конюх і вів за вуздечку сліпучо-білого коня.
Хоча в голові роїлися тисячі думок, це видовище змусило Хелену забути про все. Прекраснішого за цього коня їй не довелося бачити ніколи за все своє життя. Це було воістину неземне створіння.
— Ліпіццанер, — сказав Брокхард. — Порода, що найкраще надається дресируванню. Їх привезли Максиміліану Другому з Іспанії тисяча п’ятсот шістдесят другого року. Ви з матір’ю, звісно ж, бачили їх в іспанській школі верхової їзди у Відні, чи не так?
— Звісно.
— Це не гірше, ніж дивитися балет, правда?
Хелена кивнула. Вона не могла відвести очей від прекрасної кобилиці.
— Тут, у Лайнцер-Тірґартені, вони відпочивають улітку, до кінця серпня. На жаль, ніхто, крім наїзників іспанської школи, не має права на них їздити. Адже недосвідчений наїзник може зіпсувати скакуна. І роки дресирування підуть нанівець.
Кобилиця була осідлана. Брокхард узяв вуздечку, конюх поспішно пішов геть. Тварина стояла напрочуд спокійно.
— Дехто стверджує, що це жорстоко — навчати коней танцювати, що тварина страждає, коли її змушують робити щось усупереч її єства. Ті, хто так кажуть, ніколи не бачили, як тренують цих коней. А я бачив. І, запевняю тебе, коневі це подобається. Знаєш чому? — Він погладив кобилку по морді. — Тому що це закон природи. Господь у своїй мудрості зробив так, що для нижчої істоти немає і не може бути більшого щастя, ніж служити і підкорятися вищій. Візьмімо, наприклад, дітей і дорослих. Чоловіка й жінку. Навіть у так званих демократичних країнах слабкі добровільно віддають владу еліті, яка і сильніша, і розумніша, ніж вони. Це так, тому що це так. І саме через те, що всі ми — створіння Божі, вищі повинні потурбуватися про те, щоб нижчі їм підкорялися.
— Щоб ощасливити їх?
— Саме так. Хелено, ти надто тямуща як для… такої молодої жінки.
Вона не могла зрозуміти, на якому з цих слів він акцентував найбільше.
— Це важливо — знати своє місце. І вищим і нижчим. Якщо людина опирається цьому, вона ніколи не стане щасливою. — Він поплескав Венецію по шиї і зазирнув у її великі карі очі. — Ти ж не опираєшся, так?
Хелена розуміла, що ці слова насправді звернено до неї. Вона заплющила очі, намагаючись дихати глибоко і спокійно, їй було зрозуміло: від того, що вона зараз скаже чи не скаже, може залежати все її подальше життя, і що зараз не можна приймати поспішних рішень.
— Не опираєшся?
Раптом Венеція заіржала і смикнула головою так, що Брокхард посковзнувся на ріні; втратив рівновагу і вхопився за вуздечку. Конюх кинувся був на допомогу, але почервонілий і пітний від досади Брокхард заперечливо махнув йому рукою, щоб той не підходив. Хелена не змогла втриматися від посмішки, і, можливо, Брокхард помітив це. У кожнім разі, він уже був заніс на Венецію батіг, але передумав і знову опустив його. Губи сердечком вимовили кілька слівець, які потішили Хелену ще більше. Брокхард підійшов до неї й знову поклав руку на її стан: