— А що кажуть?
— Про концентраційні табори.
Він знизав плечима.
— Про це завжди кажуть, коли йде війна. Як на мене, я б почувався безпечно у в’язниці в Гітлера.
Музиканти заспівали на три голоси пісню якоюсь дивною мовою, хтось із слухачів підспівував.
— Що це? — запитав Урія.
— «Вербункош», — відповіла Хелена. — Це вояцька пісня, схожа на ту, норвезьку, що ти співав мені в потязі. Пісня закликає молодих угорських чоловіків воювати за Ракоці[39]. Чому ти смієшся?
— Тому, що ти все це знаєш. Може, ти ще й розумієш, про що вони співають?
— Трохи. Покинь сміятися. — Вона пирхнула. — Беатріса — угорка, вона інколи співала мені цю пісню, тому я дещо пам’ятаю. У ній ідеться про забутих героїв, ідеали і все таке інше.
— Забутих. — Він стискав її руку. — І цю війну коли-небудь так само забудуть.
Кельнер, що непомітно з’явився коло столика, делікатно відкашлявся, натякаючи на свою присутність.
— Meine Herrschaften щось замовлятимуть?
— Гадаю, що так, — відповів Урія. — Що ви нам сьогодні порадите?
— Курча.
— Курча? Звучить чудово. Може, ви принесете нам якогось доброго вина? Хелено?
Хелена пробігала очима меню.
— А чому тут не зазначено ціни? — спитала вона.
— Війна, фройляйн. Ціни щодень інші.
— І скільки коштує курча?
— П’ятдесят шилінгів.
Впівока Хелена помітила, як зблід Урія.
— Гуляш, — сказала вона. — Ми щойно пообідали, до того ж я чула, що тут чудово готують угорські страви. Уріє, не хочеш теж спробувати? Два обіди за один день було б надто важко.
— Я… — почав Урія.
— І легкого вина, — сказала Хелена.
— Два гуляші й легке вино, — підвів брови офіціант.
— Саме так. — Вона повернула йому меню і чарівно посміхнулася. — Кельнере!
Вона глянула на Урію. Коли офіціант зник у коридорі, вони вибухнули сміхом.
— Ти з глузду з’їхала, — сміявся Урія.
— Я? Хіба я запрошувала на обід до «Трьох гусарів», не маючи в кишені й п’ятдесяти шилінгів!
Він дістав хустку й нахилився до неї.
— Знаєте що, фройляйн Ланґ? — Він обережно витер сльози, що виступили від сміху, на її очах. — Я вас кохаю. Авжеж, кохаю.
У цю мить почулася сирена повітряної тривоги.
Коли пізніше Хелена згадувала той вечір, вона постійно ставила собі питання, чи й справді бомби падали того разу частіше ніж звичайно і чи справді, якби вони не пішли тоді до собору Святого Стефана, все могло б бути інакше. І хоча остання ніч, яку вони разом провели у Відні, була неймовірно оповита флером, це не заіважало їй холодними днями зігрівати своє серце спогадами. І вона могла щоразу згадувати одну й ту саму крихітну мить тієї літньої ночі. Часом це викликало в неї сміх, часом — сльози, і вона ніколи не розуміла чому.
Коли заревіла сирена повітряної тривоги, останні звуки завмерли. На секунду весь ресторан завмер у мовчанні, потім під позолоченим склепінням почулася лайка.
— Сволота!
— Прокляття! Ще тільки восьма година.
Урія похитав головою.
— Англійці що, подуріли? — сказав він. — Ще навіть не стемніло.
Коло столиків миттю з’явилися офіціанти, і адміністратор, ходячи від одного до іншого, викрикував розпорядження.
— Це ж треба! — вигукнула Хелена. — Можливо, скоро від цього ресторану залишаться самі руїни, а вони заклопотані тільки тим, щоб відвідувачі не втекли, не заплативши по рахунках.
На сцену, де музиканти вовтузилися зі своїми інструментами, вибіг чоловік у чорному костюмі.
— Увага! — гукнув він. — Усіх, хто розрахувався, просимо пройти до найближчого бомбосховища, яке розташоване під будинком двадцять на Вейбурґґассе. Хвилинку тиші й уваги! Вам слід вийти і звернути праворуч, а потім пройти двісті метрів униз вулицею. Дивіться на людей з червоними пов’язками — вони покажуть вам, куди йти. Не треба панікувати, у вас ще є час до початку бомбардування.
У цю секунду почувся гуркіт першої падаючої бомби. Чоловік на сцені силкувався сказати ще щось, але голоси і крики в ресторані заглушили його, і він, зрозумівши, що його спроби марні, перехрестився, зістрибнув униз і зник.
Відвідувачі ринулися до виходу, який що мить то щільніше забивався волаючим натовпом людей. Зчинилася паніка. У гардеробній стояла жінка, вигукуючи: «Моя парасолька! Де моя парасолька?» — але гардеробник давно вже втік. Знову гуркіт, цього разу ближче. Хелена глянула на покинутий сусідній столик, де два недопиті келихи з вином дзенькнули один об одного, коли кімната вкотре здригнулася чергового разу. Ніби пісенька на два голоси. Дві молоді жінки тягнули до виходу підпилого чоловіка з вусами, як у моржа. Його сорочка висмикнулася з штанів, обличчя сяяло блаженною усмішкою.
39
Ракоці — династія князів Трансільванії, що правили в XVI–XVIII ст. і боролися проти австрійського панування в Угорщині.