— Під Ленінградом. З тисяча дев’ятсот сорок другого до відступу в сорок третьому. — Він відклав люльку. — А чому ви так полюєте за тим чоловіком?
— Чесно кажучи, ми й самі цього ще не знаємо напевно. Але це може потім вилитися в замах.
— Гм.
— Так кого шукати? Божевільного? Переконаного, заскнілого нациста? Бандита?
Юль похитав головою:
— Більшість легіонерів відсиділи своє у в’язниці, а потім знову влилися в суспільство. Багатьом це вдалося на диво легко, хоча на них і було тавро зрадника. А втім, це зовсім не дивно. Це просто ще раз підтверджує: ті, кому вдається зробити кар’єру під час такого катаклізму, як війна, і в мирний час виявляють себе досить енергійно.
— Отже, той, кого ми шукаємо, міг вельми добре влаштуватися в житті?
— Цілком.
— І навіть пробитися у верхівку суспільства.
— Ні, шлях на державні посади їм, звичайно, заказано.
— Але він міг стати ділком, приватним підприємцем. Взагалі, заробити достатньо грошей, щоб купити гвинтівку за півмільйона. Але на кого він може полювати?
— Це обов’язково має бути пов’язане з його нацистським минулим?
— Щось підказує мені, що це так.
— То виходить, він хоче помститися комусь?
— А хіба це не природно?
— Звісно, природно. Багато норвезьких нацистів досі переконані, ніби саме вони були справжніми патріотами у війну, що в тих умовах, які склалися до сорокового року, вони діяли для блага народу. І що коли ми судили їх за зраду, то це було беззаконня з нашого боку.
— А що далі?..
Юль почухав за вухом.
— Ну-у. Судді, які виносили вироки, вже давно померли. І політики, які вимагали цього суду, — теж. Кому мститися?
Харрі зітхнув:
— Ви маєте рацію. Але я просто намагаюся скласти головоломку з тих фрагментів, які в мене є.
Юль поглянув на годинник.
— Обіцяю поміркувати над цим, але, далебі, не знаю, чи зможу вам допомогти.
— Все одно дякую. — Харрі встав, потім, згадавши про щось, дістав з кишені куртки кілька скріплених аркушів. — Я зняв копії з допиту свідка в Йоханнесбурзі. Можливо, це вам якось допоможе?
Юль сказав «так», але похитав головою, ніби мав на увазі «ні».
Коли Харрі вже одягався в передпокої, він показав на фото молодого чоловіка в білому халаті:
— Це ви?
— Так, у середині минулого століття, — засміявся Юль. — Це я в Німеччині, до війни. Я повинен був піти по стопах батька і діда і вивчати там медицину. Коли почалася війна, я поїхав додому і першу книгу з історії прочитав уже фактично в лісах. А потім було надто пізно щось змінювати: це стало як наркотик.
— Отже, вам розхотілося бути лікарем?
— Це як подивитися. Я хотів зрозуміти, як за однією людиною, її ідеологією пішло стільки людей. І, можливо, знайти ліки від цього. — Він посміхнувся. — Я був дуже, дуже молодий.
ЕПІЗОД 37
— Як приємно, що можна ось так зустрітися, — сказав Бернт Браннхьоуґ, піднімаючи келих.
Вони цокнулися, і Еуд-Хільде посміхнулася радникові.
— І не лише на роботі. — Він так довго дивився їй в очі, що вона не витримала і відвела погляд. Браннхьоуґ роздивлявся її пильно, ніби вивчав. Не така вже й вродлива: надто грубі риси, доволі повненька. Але в її вдачі була кокетлива чарівність, а від повноти дихало юністю.
Вранці вона зателефонувала йому зі свого кабінету і сказала, що вони геть заплуталися в якійсь справі, але перш ніж вона встигла щось пояснити, він попросив її зайти. А коли вона зайшла, відразу ж послався на надзвичайну зайнятість і сказав, що краще буде обговорити це за обідом, після роботи.
— І нам, держчиновникам, теж іноді треба розслаблятися.
Вона вирішила, що він має на увазі обід.
Поки все йде добре. Адміністратор потурбувався про столик для них. У залі не було жодного знайомого їй обличчя.
— Отож учора нам трапилася досить забавна справа, — сказала вона, приймаючи від офіціанта серветку. — До нас прийшов літній чоловік і заявив, що ми винні йому велику суму грошей. Ми — це МЗС. Він вимагав майже два мільйони крон і пред’явив лист, який відправляв у сімдесятому році.
Вона поглянула на стелю. «Вона зловживає косметикою», — подумав Браннхьоуґ.
— І за що ж ми йому заборгували?
— Він сказав, що служив на флоті. Це щось таке, пов’язане з «Нортрашипом», — йому недоплатили жалування.
— Так-так-так, здається, я розумію, про що йдеться. Що він ще сказав?
— Що він більше не збирається чекати. Що ми обманюємо його та інших моряків. І що Бог покарає нас за наші гріхи. Не знаю, п’яний він був чи хворий, але вигляд мав жахливий. Ще він приніс із собою лист, що його в сорок четвертому підписав норвезький генеральний консул у Бомбеї, який від імені норвезької держави гарантував, що пізніше йому виплатять надбавку за ризик, на який він наражався протягом чотирьох років служби штурманом у норвезькому торговельному флоті. Коли б не той лист, ми б, звичайно, просто викинули його і не турбували б вас через такі дрібниці.